Як був собі дід та баба. У їх був син Іван, та такий дурний, що нічого не вмів робити. От йому і зробили візочка, щоб він з ним возився, та не докучав старій своїй матері. От він її звезе на гору, а там сяде та й з’їде. Ідуть троє бурлаків і питають:
— Що се у тебе за возок, що сам без коней їде?
— Се мені один пан подарував.
— Продай лишень його нам, бо нам треба його. Ми їдемо у велику дорогу, а у нас немає коней, усе треба наймати.
— Ну добре, купіть!
— А що ж тобі за нього дати?
— Та що? Сто рублів.
— Ну так, то й так.
Купили вони той возок, а дурень і каже:
— Не сідайте ж на нього, аж поки не ввійдете в ліс, а там сядете та й поїдете безпечно.
От вони ввійшли у ліс, сіли на той візок, поганяють його — ні, не їде та й не їде.
— Ну, що тепер будемо робить? Пропали наші гроші, ходімо до Івана, нехай оддасть наші гроші назад, та й уб’ємо його.
От ідуть шляхом, дивляться — сидить Іван. Вони до нього:
— Давай гроші, бо будемо тебе бити! — кричать йому.
— Хоч закусимо перед смертю, — відповідає Іван.
— Ну добре, де ж та закуска? — швидко погодились бурлаки.
— Постривайте, зараз, — сказав Іван.
Вийняв паличку, кинув у кущі і каже до них:
— Ідіть сміло, там чого душа забажає, те й буде!
А він уже давно заготовив тую закуску, бо він знав, що вернуться, то й лихо йому буде. Пішли вони туди, аж там усього вдоволь. От вони його й питають:
— Де ти її взяв цю паличку, що як кинеш, то так ласощі і вродяться?
— Е! Де взяв? Найшов!
— Продай нам її, — просять.
— Ні, не продам, бо мені самому треба, — не погоджується Іван.
— Та продай, будь ласка, — умовляють.
— Ну добре, як дасте дві сотні рублів, так ваша буде.
Вони дали йому, не сказавши ні слова. Такі веселі, що нічого їм тепер журиться за харч. Їдуть та їдуть. Захотілося їм їсти. Кинули паличку, пішли — нема нічого. От вони і кажуть:
— От тепер ходімо та уб’ємо Івана. Не одурить нас.
Пішли, а він уже і жде їх, бо знає, що приїдуть, та й каже жінці:
— Візьми, Хівре, той пузир, що діти граються, та набери квасу з буряків, та й прив’яжи до боку.
Вона так і зробила. Він дивиться у вікно — ідуть. Увійшли у хату та й кажуть:
— Прощайся, Іване, з жінкою, бо зараз тебе уб’ємо.
— Ні, коли мені умирати, так я і її зараз уб’ю.
Узяв ніж та так у бік і штрикнув, а кров так і побігла. А ті:
— Що ти, Іване, наробив, у тебе ж дітки маленькі! — кричать бурлаки.
— Та я, як захочу, то вона й оживе, — спокійно відповідає чоловік.
Взяв паличку та й каже:
— Пушка-живушка! Кинься, Марушко!
Ударив раз палицею жінку і та схопилася на ноги.
— Оце добре Іван видумав. Нам самими такої пушки треба, бо в нас такі жінки, що так розсердять, що як не ударять, то й очі видеруть, — зраділи покупці.
От вони купили ту паличку і пішли собі додому. Уходять в хату.
— Здорові, жіночки! — радо вітаються.
— Здорові! — чують відповідь.
— А є що обідати?
— Оце! Заради вас у Страсну п’ятницю варили б. Ми й самі ще нічого не їли! — гримають жінки.
— Так ви ще будете сперечатись?! — сердяться чоловіки.
Взяли та й побили жінок, а далі кажуть:
— Оживете! Ще рано іти вам у пекло!
Узяли тую паличку і приговорюють:
— Пушка-живушка! Кинься, Марушко!
А жінки лежать і не ворушаться. Вони ще раз.
— Пушка-живушка! Кинься, Марушко!
Вони тоді і кажуть:
— О, тепер ходімте та утопимо Івана.
От пішли, положили його в мішок, зав’язали, а самі пішли шукать каменя, щоб прив’язати та й пустить на дно. А він кричить у тому мішкові:
— Рятуйте, хто в Бога вірує!!!
А крамар їхав через греблю, почув та й каже:
— Піду, обрадую чоловіка.
Прийшов, розв’язав той мішок, а Іван виліз, та мерщій туди крамаря, та й зав’язав, а сам сів на повозку і поїхав додому.
Прийшли бурлаки, прив’язали камінь до мішка і пустили на дно. їдуть додому, коли бачать Іван сидить. Кажуть:
— Ми ж тебе утопили!
— Утопили і дякую вам за це, бо на дні багато всячини. Бачите, ось я взяв собі повний золота віз.
— Іване, потопи і нас! — просять ті.
— Е, не хочу! — не погоджується Іван.
— Ми тобі сотню дамо!
— Ну, добре! — таки згодився.
Повпихав Іван їх у мішки та й потопив. А сам зажив весело і щасливо.