Було це не за глибокими морями, не за дрімучими лісами, а в селищі Опішня — столиці українського гончарства. У руках майстра-гончаря з глини народився красивий кінь. Був він великий і привабливий, оздоблений загадковим візерунком. Голову прикрашала пишна грива, яка начебто розвівалась від подиху легкого вітру. Справжньою окрасою був великий хвіст. А стрункі, сильні ноги ніби ось-ось пустяться у швидкий галоп.
Стояв він, виблискуючи полив’яними боками проти весняного сонця разом зі своїми товаришами у майстерні народного умільця. І так захотілося йому вирватися на волю: погарцювати по зеленій молодій траві, поніжитися на сонечку під блакитним небом...
І трапилося диво! Коник ожив і спритно стрибнув на підлогу та й подався у широку долину ,що знаходилась за садибою майстра. Він весело підстрибнув, намагаючись не наступити на весняні квіти, що яскравим килимом укрили землю, зачаровано слухав дзвінкий щебет птахів, милувався опішнянськими краєвидами. Все для нього було новим і незвичайним.
Та раптом кінь почув голосний дитячий плач. Наблизившись, побачив маленького хлопчика, з очей якого лилися гіркі сльози.
— Що сталося, малий? Чому так невтішно плачеш? — запитав наш мандрівник.
Від несподіванки у дитини висохли сльози, а на обличчі з’явилася усмішка. Малюк розповів йому про те, що заблукав і не може знайти дорогу додому.
— Не сумуй, хлопче! Сідай верхи і я миттю домчу тебе до мами-тата, — сказав скакунець.
Так вони швидко дісталися до домівки малюка. Хлопчик прив’язав коника до куща бузку, а сам побіг до хати, щоб познайомити батьків зі своїм новим приятелем,
Коли мама з татом вийшли на вулицю, то побачили на гілочці лише повідець, а сам коник зник у невідомому напрямку. Згодом хлопчик відвідав садибу-музей майстра Гаврила Никифоровича Пошивайла і побачив там свого чарівного глиняного коника-рятівника, який стояв серед інших чудових виробів із глини.
Ось і казочці кінець , а хто слухав — молодець.