Одного дня тихе болото ніби хтось збурив. Усі його мешканці гомоніли, лементували, галасували, доводили одні одним, хто на що здатен.
— Скрекеке! — розпиналася жаба, — я найкраще співаю, мене все болото слухає. Я найкраще стрибаю, я найшвидше бігаю!
— Чекай-но, — хитнула чубатою головою чапля, — а чи постоїш ти на одній нозі так, як я?
— Бу-гу! — зареготав бугай. — артистка знайшлася! Ось коли я співаю, аж шибки в селі деренчать.
— Деренчать, коли я співаю, — обурився деркач, — хіба ти так умієш?
— Всі знають, що найкраще співаю я! Квік! Квік! — випхнув пихато груди кулик.
Тоненька очеретинка слухала всі ті розмови і все нижче схилялася до води.
— А ти чого мовчиш? — запитав її вітер.
Бо я нічого не вмію робити.
— Таке скажеш, — засміявся вітер, — кожен щось вміє, тільки треба те вміння розбудити.
О диво! Тоненька очеретинка ожила, заспівала. Та такою була її пісня, що всі мешканці болота заслухалися. А вітер полетів далі, бо мусив скрізь побувати, всім допомогти повірити в себе.