Жили собі чоловік та жінка. Мали вони невеличке господарство. Особливою втіхою була корова Лиска, яка хоч і не багато давала молока, але його вистачало. До кормів невибаглива, не норовлива, завжди охайна, чепурненька, трималася двору, добре розуміла своїх хазяїнів, їхню людську мову.
Господар був чоловік спокійний, скупий на слово, але працьовитий і добрий. Ніхто в селі не сказав би про нього нічого поганого. Завжди кожному дасть пораду, поділиться, чим зможе, хоч і в самого великих достатків не було.
Жінка ж, навпаки, ніколи не вгавала, тільки її й чути. Та ще біда: не вміла тримати язик за зубами. Що б чоловік не сказав, що б не зробив: не сьогодні-завтра знатиме все село. Не вміла берегти таємниць. І просив, і приказував, нічого не допомагало. Ні з чим не можна було втаїтися. Скрізь вона встигала з своїм довгим язиком. Здається, хоч ти її зачини в погребі на сім замків, все одно вилізе і побіжить з новиною по всьому селу.
Тому чоловік завжди мовчав, ні про що жінці не розповідав, ні з чим з нею не ділився. Бо добре знав її «невиліковну хворобу».
Хата їхня стояла на краю села, а далі, скільки сягнеш оком, розстелявся степ, безкрайній та широкий. Влітку він ненадовго укривався різнотрав’ям, а восени все навкруги засихало, а перекотиполе чималенькими клубками розбігалося по всьому безмежному степу. А коли здіймався вітер, воно відривалося від землі і котилося невідомо куди, несучи звістку про наближення зими із холодними морозами та злими хуртовинами, а само ховалося десь на балках та ярах.
Сталося так, що до весни нічим було догодувати Лиску. Чоловік бідкався, не знав, що робити, як діяти. Корова мовчки дожовувала останнє сіно. Іти красти — гріха боявся, а як же бути, не знав. Вирішив уночі піти до пана і все ж таки вкрасти невеличку копичку сіна. Он скільки в нього!
Жінці наказав, щоб нікому ні слова. Через тиждень-два потеплішало, блиснуло сонечко, і вже виткнулася зелененька травичка. Жінка вигнала корову в степ. Лиска мовчки паслася, а господиня все приказувала, бо ж не вміла мовчати.
— Пасись, корівко, бо ж немає вже й того сіна що Степан украв.
Почуло це перекотиполе та й покотилося степом. А пан вийшов на своє обійстя і постеріг, що не стало копички сіна, пішов поглянути, чи зазеленіла трава у степу. Дивиться, котиться перекотиполе. Він за ним, а воно вперед, ніби манить за собою.
Так і привело до двору, де жив той чоловік, що вкрав у нього сіно. Розгнівався пан, хотів забрати корову, та жінка почала плакати та вмовляти, щоб змилувався. А сама все думала та гадала: «І кому ж це я розповіла про крадіжку? Хто ж доніс панові?»
Перебирала в пам’яті всіх жінок та так і не могла здогадатися, звідки лихо взялося. А сама собі дала слово, що треба таки менше язиком плескати.