Жив собі та був собі Іван Коваль, жив щасливо й тихо,
І не знав він, і не відав, що є в світі лихо.
Раз забрався наш коваль в ліс густий та дикий,
Без стежок і без доріг, був той ліс великий.
Бродить Іван по лісу, вже й півдня минає,
На дорогу а ні-ні він не попадає.
І набрів він на хатину.
Хоч то й пустка, а проте, видно є і люди.
Бач, хоч пустка, а проте ще й вечеря буде.
Зайшов він у хатину.
Вмить і здерся він на піч та й уклався спати.
А від голоду йому сон не йде на очі.
Метикує се та те, далі чує хтось іде, відчиняє двері.
І заходить в хату сотня баранів кудлатих
Та й уклались спати.
А за ними увіходить така стара баба,
Така гидка та погана, наче тая жаба.
Те що гидка та погана, то ще й не морока.
Але в баби не хватає ще й одного ока.
Увіходить і нюшить і говорить басом.
— Гість прибув, давно людське м’ясо їла,
А сьогодні попоїм, на вечерю стане.
«Ось тобі Іване!»
Запалав в печі вогонь, освітив хатину
Баба цупить коваля з печі, мов дитину.
— Хто ти будеш говори?! — закричала баба.
— Я, я, я коваль, я Іван коваль, а ви хто?
Каже баба:
— Лихо.
— Я бачу, що у вас не хватає ока. Я коваль, можу око вставить.
— Що для цього треба?
— Сотню вірьовок і лом.
Вмить з’явились вірьовки і лом.
Іван зв’язав міцно бабу й наказав стояти.
Розжарив лома та як розженеться наш коваль
І ударив бабу не в сліпе, а у видюче око.
—Ой! Ой! — закричала баба — це ж моє видюче око.
А тим часом надворі вже світає,
Барани меркочуть,
До водопою хочуть.
Баба стала на дверях і щита баранів, викидає з хати.
Іван вивернув кожух і став між баранами.
Баба схопить Івана з баранами та як кине геть на двір
І по духу поняла, що викинула Івана.
А Іван як дременув! З переляку
Він знайшов і стежину й хату.
Більш не бродить наш Іван по лісі,
Бо знає, що є в світі лихо.