Жили собі чоловік і жінка. Мали вони дочку. Якось жінка захворіла та й померла. Залишився той чоловік з малою дочкою сам.
Довго чи недовго він горював та й надумав оженитися. І взяв він жінку з дочкою. А та жінка клята була, зразу незлюбила вона сиротину.
Пройшов час. Підросли обидві доньки. Чоловікова дочка все по господарству порядкує, пряде, шиє, їсти варить. А жінчина — знай гуляє, танцює, спить та їсть.
От якось пішли вони на вечорниці та з собою починки взяли, щоб прясти. Чоловікова дочка цілу ніч пряла, а жінчина — з хлопцями прогарцювала, а починки десь погубила.
Повертаються вони вранці додому, дійшли до перелазу. Жінчина дочка перелізла швиденько та й каже:
— Давай, сестро, я починки потримаю, доки ти перелізеш.
Та й віддала. А та взяла та й швиденько побігла додому. Прибігла та й бреше матері, що то вона напряла, а інша — тільки гуляла. А як чоловікова дочка прийшла додому, так мачуха її лаяла ще й побила. А тій і байдуже: ні на що уваги не звертає, робить собі мовчки.
А мачуху ще більше зло розпирає. І радяться вони з дочкою, як чоловікову дочку зі світу звести.
От і каже жінка чоловікові:
— Відведи свою дочку до лісу та й покинь.
Нічого робити. Узяв чоловік деякі пожитки, кусень хліба та й пішли вони з дочкою. Ідуть вони, йдуть. Аж бачать — хатинка стоїть. Зайшли вони всередину, а там чистенько, піч горить. Тоді чоловік і каже:
— Оце, дочко, тут і житимеш.
Вийшов чоловік надвір. Пішов у ліс, вистругав колодку та й причепив до дверей. Вітер повіє — колодка стукотить. Попрощався з дочкою та й пішов додому. А дівчина залишилась сама.
Сіла вона на ослін, поплакала трохи, взяла кусень хліба, що батько залишив, та й стала їсти. Аж ось біжить мишка та й каже:
— Дай мені трохи хліба, бо мої діти голодні.
Дівчина відломила шматочок і дала мишці.
— Дякую тобі, дівчино, я тобі в пригоді стану.
Поїла дівчина та й спати лягла. Аж чує крізь сон, як щось стугонить. Вона й питає:
— Хто там?
А за дверима відповідає:
— Це я, Кобиляча голова, впусти мене.
Дівчина перелякалася, не знає, що робити. Аж ось біжить мишка та й каже:
— Бери мерщій мичку, тричі окрутись.
Дівчина так і зробила. І зробилась вона такою маленькою, як мишка.
— А тепер лізь до мене у нірку.
Сховалась дівчина у мишачій нірці. Аж тут двері розчинились — і страшна Кобиляча голова ввалилася в хатину. Покрутилась, покрутилась та й пішла ні з чим. Дівчина тоді вилізла з нірки. Тричі покрутилась навколо мички і знову стала такою, як була.
— Дякую тобі, мишко. Ти врятувала моє життя.
— Та нічого, ти ж пожаліла моїх діток і дала їм їсти. І тепер я тобі віддячу. Завтра вранці вийдеш з хатини. Там поряд росте дика груша. У ній є дупло. Там Кобиляча голова ховає свої скарби. Ти залізеш у дупло, знайдеш скарби і принесеш сюди, серед них буде золоте яйце. Як Кобиляча голова прийде вночі, ти те яйце розіб’єш — і тоді вона згине навіки.
Так і зробили. Настала ніч. Дівчина задрімала, аж чує стукіт.
— Це я, Кобиляча голова, відкривай.
Дівчина швиденько окрутнулася тричі і стала маленькою, як мишка. Тоді взяла золоте яйце і стала чекати, доки ввійде Кобиляча голова. Раптом двері розчинились і Кобиляча голова ввалилась у хатину. Тоді дівчина розбила яйце і зробилося світло, як удень. А на місці Кобилячої голови з’явився красень-царевич. Він розповів, що злий чаклун заворожив його і перетворив на Кобилячу голову. А дівчина його розчаклувала.
Царевич зразу покохав дівчину, і стали вони жити — поживати та добра наживати. А зла мачуха невдовзі померла від злості. А її дочка так і зосталася в дівках.
Молоді забрали старого батька до себе. Так і живуть по цей день, як не повмирали.