Жили дід і баба. У діда була дочка і в баби була дочка. Послали їх в ліс по ягоди. Дідова дочка рве та в корзинку складає, а бабина їсть тільки. Нарвали, стали йти додому. По дорозі бабина дочка говорить:
— Давай перепочинемо.
Сіли вони в лісі під калиною. Бабина дочка вбила свою сестру, устромила ніж в сердечко і забрала корзину. Прийшла вона додому з повною корзиною ягід. А дід питає:
— Де ж моя дочка?
— Ще там у лісі осталась, — говорить бабина дочка.
Уже й вечір, а дочки дідової немає. А ввечері їхали чумаки. Бачать, аж росте кущ калини, а під ним горбочок землі. Вони вирізали собі сопілочку з гілочки калини. Стали грати, а сопілочка співає людським голосом:
Ой помалу-малу, чумаченьку, грай,
Та не врази моє серденько вкрай.
Мене сестричка з світу згубила,
Ніж у серденько та й устромила.
Приїхали чумаки до села. Скрізь темно, а в одній хаті світиться. Вирішили вони попроситися переночувати. Постукали. Дід зрадів, думав, що то дочка повернулася. А на порозі чумаки стоять, просяться переночувати.
— Пустіть переночувати, а ми вам щось розкажемо.
Увійшли у хату. Чумак дав дідові сопілку, щоб він заграв. Дід став грати, а сопілка й каже:
Ой помалу-малу, татусечку, грай
Та не врази моє серденько вкрай.
Мене сестричка з світу згубила,
Ніж у серденько та й устромила.
Дід каже:
— Ану дайте сопілку бабі, хай вона заграє.
Стала баба грати, а сопілка каже:
Ой помалу-малу, матусенько, грай,
Та не врази моє серденько вкрай.
Ваша дочка мене з світу згубила,
Ніж у серце та й устромила.
— Ану подайте, — говорить дід, — тій, що на печі сидить.
Взяла бабина дочка сопілку, а вона стала співати:
Ой помалу-малу, сестричко, грай
Та не врази моє серденько вкрай.
Ти ж мене з світу згубила,
Ніж у серденько та й устромила.
Злізла бабина дочка з печі та й розповіла всю правду. Дід вигнав її з дому, в чому була. А чумаків почастував та подякував їм за те, що правду розкрили.