Був собі один цар. Мав він гарну доньку на виданні. Донька царя захотіла мати за чоловіка того, хто найкраще набреше цареві. А як стане її чоловіком, дістане ще й половину царства.
Ідуть до царя парубки. Спершу багаті, потім почала приходити біднота. Кожному хочеться мати царівну за жінку, а півцарства — за маєток.
Один бідний чоловік мав трьох синів. Двоє старших були розумніші, молодший — дурніший. Ходили старші сини брехати до царя та й нічого не вибрехали. Прийшов наймолодший до царських палат.
— Що ти за один і для чого прийшов?
— Я прийшов брехати.
— Бреши! — каже цар і посміхнувся.
Хлопець шморгнув носом і почав:
— Мій тато мали дві корови. За одну ніч корови з’їли гору сіна і залишили гору гною.
— Вірю, синку!
— Весь гній ми з братом взяли та й понесли на наше поле.
— Вірю, синку!
— Але то було взимку. Впав великий сніг, межу ми не бачили і гній висипали на чуже поле!
— Вірю, синку!
— Прийшла весна, зібралися ми орати. Дивимось, а гній на чужім полі. Тоді ми четверо: тато, два брати і я, вийшли на нашу ниву. Взяли ми чужу ниву за чотири кінці так, як беруть скатертину, і перенесли гній на своє! Тільки тоді почали його розкидати.
— Вірю, синку!
— Пішов мій тато на ярмарок, купив п’ятдесят свиней.
— Вірю, синку!
— Свині вже в нас є, тільки свинаря нема, щоб їх гнав до лісу під дуби. Мій тато довго не думав, скоро покликав за свинаря вашого тата.
— Брешеш! — крикнув цар. — Мій тато давно помер, не міг він свинарити, коли царем був!
— Пресвітлий царю! Того й прийшов, щоб брехати! Моїй брехні ви повірили, як правді. Тепер давайте доньку і півцарства.
Схилив цар свою сиву голову.
— Справді, ти мене перехитрив.
І мусив цар дати доньку за того хлопця, мусив віддати і півцарства. Оженився парубок, став царем. Царює він і нині, коли не помер.