Злетів півень на тин, затріпотів крилами й закукурікав. Почула його лисичка й прибігла під двір.
— Доброго ранку, пане! — крикнула вона до півня. — Почула, як ви кукурікаєте, і не втрималася — прибігла послухати. Який у вас чудовий голос, пане! Тільки не знаю, чи вмієте ви так співати, як батько ваш співав?
— А як же мій батько співав? — поцікавився півень.
— Він стрибав по тину на одній нозі, заплющивши одне око, та так гарно кукурікав!
— Ну, то й я так зможу! — сказав півень, заплющив одне око та й закукурікав щосили.
— А чи зможеш ти ще й на одній нозі постояти й заплющити обидва ока?
— Зможу!
Тільки-но заплющив півень очі та зігнув одну ногу, лисичка його вхопила й побігла до лісу. Принесла його до своєї хати, хотіла вже з’їсти, але він каже:
— Твоя мати не так робила!
— А як же вона робила? — спитала лисиця.
— Вона перед тим, як з’їсти півня, обов’язково співала пісню, заплющивши очі.
— Я вся вдалася в матір, — заявила лисичка.
Заплющила вона очі та й ну собі співати. А півню тільки того й треба: змахнув крилами та й подався геть з хати.
— Півень мене перехитрив! — тільки й сплеснула лапками голодна лисичка.