Якось лисиця не спіймала жодної поживи собі на обід. І тут вона бачить, що біжить вовк, а в роті в нього курча. Він ніс його, щоб смачненько пообідати. Лисиця враз схитрувала і вдала із себе хвору, немічну: лягла посеред дороги й лежить. Підбіг вовк ближче, вона й каже:
— Вовчику-братику, допоможи мені. Я вже другий день лежу тут без їжі, бо підвернула ніжку. Гукала, ніхто не допоміг. Я вже, мабуть, помираю, а так би хотілося з’їсти чого-небудь перед смертю. Ах, я помираю! А знаєш, що, вовче, я бачила, як ось тут, за ліском, бігає багато курей, які втекли зі свого подвір’я. Ти мені дай це курча, а сам злови іншого. Ти ж здоровий, сміливий вовк — цар звірів.
Вовк подумав і каже:
— Якщо ти так вважаєш, на тобі це курча, а я собі зараз інше зловлю.
Лисиця знала, що саме в цей час полювали мисливці на вовків, а сірому нічого не сказала. Коли вовк далеченько від неї відбіг, рудохвоста скочила на ноги, схопила курча і дременула геть. Смачненько пообідала і думає: «Піду я подивлюся, як там вовк полює».
Вибігла вона з лісу, і тут мисливець поранив її. Бачить лисиця вовка, який виглядає із-за дерев і каже їй:
— Бачиш, лисице, схитрувала ти, хотіла, щоб я був на твоєму місці, а опинилися там сама. Тепер знатимеш, що так чинити не можна.