Ішла раз повитуха на родини, а через дорогу лізе велика жаба та так їй важко.
— І тобі сердешній, мабуть, скоро народжувати.
Та взяла й пересадила її через дорогу. От через тиждень з міста приїжджає за нею карета. Взяли її, повезли. Приїжджа вона до тієї жаби, тільки то вже не жаба, а така ж молодиця, тільки чортиця.
— Бери, — каже, — дитину, тільки не хрести, та скупай в тому квасу, що в середу роблений!
— А у мене, — каже, — в середу роблений.
Зараз чорти і метнулись, приносять відро того квасу. Скупала вона дитину та і вкинула у відро ніж. От як зовсім справилась, дає їй чортиця полотна.
— На, — каже, — це полотно, продавай, старцям давай, собі що хоч ший, тільки краю не шукай, хватить тобі і дітям.
Приїхала вона додому, кинулась до квасу, аж так і є: у неї квас брали. От як почала вона з того полотна шити сорочки, і собі й дочкам понашивала, ще повні скрині наклала, вже й продавала, вже й роздавала, а воно все ціле.
— Тепер, — каже, — є багато, пошукаю кінця.
Як стала розмотувати, повен двір, повну хату намотала, найшла кінець, аж там чортяча ніжка. Як тільки її побачила, де все і ділось: і сама гола, і дочки, де були — голі, і люди, що носили з того полотна сорочки — голі.