Жили в одному селі чоловік і жінка. Мали вони цапа й барана. Цап і баран були великі друзі, куди цап, туди й баран.
Побачили чоловік і жінка, що цап і баран разом і город, і сад топчуть, і вирішили вигнать їх з дому. Взяли цап і баран мішок та й пішли, куди очі дивляться.
Ідуть вони, ідуть, коли бачать, на середині поля лежить вовча голова. От баран дужий, але не сміливий, а цап сміливий, але не дужий. Цап і каже:
— Бери, баране, голову, бо ти дужий!
— Бери ти, бо ти сміливий!
Взяли ту голову вдвох і укинули в мішок. Ідуть вони, ідуть, коли бачать, у полі горить вогонь. Вирішили цап і баран піти до вогнища, щоб вовки не з’їли.
Прийшли туди, коли бачать, аж то вовки кашу варять. А ті побачили цапа і барана, зраділи, що каша буде з м’ясом. Друзі дуже злякались. А потім цап надумав хитрість. Каже барану:
— А принеси мені, баране, вовчу голову.
Баран і несе.
— Та не ту, більшу.
Баран несе ту саму.
— Та ні, ще більшу.
Вовки дуже злякались. Стали думають, як тікать, бо подумали, що і самі без голови остануться. Один вовк і каже:
— Каша хороше кипить, та немає чим долить. Я піду по воду.
Як пішов, так і не прийшов. А другий думає, як і собі утекти. Каже:
— Де він дівся? Зараз каша закипить і немає чим долить. Піду і прижену його.
І пішов і з кінцями. А третій сидить і каже:
— Піду я їх прижену.
Як побіг, так і радий, що втік. Цап і баран поїли і втекли. А вовкам стидно стало. Один і каже:
— Хіба ми боягузи, щоб цапа і барана боятися.
І стали вони думать, як їх догнати і провчить. Біжать, біжать і дивляться, а цап і баран на дереві сидять. Цап сміливий, то заліз на верх, а баран несміливий, то нижче. Кажуть вовки старому вовкові:
— Ворожи, як їх дістати.
А баран сидить на гілці та аж дрижить бідолаха. Не втримався та як упаде на вовка. А цап не розгубився і кричить:
— А подай-но мені ворожбита!
Вовки злякалися та й дременули в ліс. А цап з бараном пішли в поле, зробили собі курінь та й живуть і досі.