Жив собі мельник із жінкою і дочкою. Дочка була така красива, що ні в казці розказати, ні пером описати. На лобі місяць сяє, під косою зоря блищить. Жили вони в добрі і злагоді, дуже щасливо. Та не довгим було їх щастя — рано померла дружина в мельника.
Та не довго тужив мельник за жінкою. Взяв та й одружився вдруге. А жінка виявилася дуже злою і сердитою. Вона відразу незлюбила його дочку. І стало життя дівчинки не життя, а пекло. Що не зробить — не так.
Ось надумала зла мачуха звести дівчину з життя. Взяла борошна в миску та й посипала по дорозі. А мельник іде додому і побачив, що по дорозі борошно розсипане. Розсердився, прийшов додому, та й ну кричати:
— Що це борошно по всій дорозі? Ви мене старцем зробите!
А зла мачуха тут як тут:
— То твоя любима доця всім старцям борошно роздає.
І давай сяк і так гудити дівчину. Розсердився мельник і відрубав дівчині руки. Та ще й з дому прогнав.
Пішла небога, слізьми обливаючись. Іде вона день, іде другий. Вже й їсти їй хочеться. І забрела в царський сад. Яблук в саду багато. Але ж зірвати не може. Підійшла до яблуні, дістала ротом і надкусила. Потім друге яблуко, третє...
Наступного дня прийшов сторож в сад. Бачить, яблука понадкушувано. Повернувся в палац та й розповів цареві. А в царя був син. Визвався він посторожити сад.
Заховалися вони з сторожем в саду і побачили диво: дуже красива дівчина без рук ротом дістає яблука.
— Не лякайся нас, дівчино, — підійшовши, спитав царевич, — ти хто така? Звідки ти?
І дівчина розповіла про своє горе. Царевичу ж вона дуже сподобалась. Він і забрав її в своє царство. Привів додому і сказав батькам, що вона буде йому за дружину. Дівчина відразу сподобалась і батькам. От і стали вони жити-поживати.
Та трапилася нова біда в дівчини. Почалася війна і царевич зібрав військо і пішов на війну. Молода дружина залишилася з батьками. Через деякий час вона народила сина — здорового малюка. Цар і цариця тішилися внуком. Написали про це синові листа і шлють з ним гінця. Несе гонець листа, вже й надворі стемніло. Бачить він стоїть хата. Попросився він переночувати. А це була хата мельника.
Мельничиха дала гінцю вечеряти і розпитала куди він путь держить. Він їм і розповів про свого царевича та його безруку дружину. Зла мачуха зрозуміла про кого йде мова. Коли в домі всі поснули, вона витягла листа, прочитала і спалила. А сама написала іншого. «Твоя дружина народила не то звіра, не то людину. Що нам робити?»
Вранці гонець подякував господарям і пішов собі далі. Царевич прочитав того листа, засмутився, але у відповідь написав: «Що б там не було, хай живуть з вами». І послав гінця назад. Повертаючись назад, він знову заночував у мельника. Жінка прочитала листа, спалила, а відповідь написала свого: «Поки я повернуся, щоб їх у королівстві не було. Виженіть її з цією дитиною».
Цар і цариця, прочитавши листа, гірко заплакали, але приказ сина не могли не виконати. Загорнули дитину в одіяло, прив’язали до матері. А ще прив’язали грошей трохи, може, за допомогу треба заплатити буде. І пішла вона, слізьми обливаючись.
Іде та й іде. На дворі дуже жарко і їй захотілося пити, а ось і озеречко. Нахилилася жінка над озером попити, а дитина випала в воду. Бігає небога кругом озера, плаче, побивається, а витягти не може. Почала пригортати до берега ногою. До берега пригорнула, а на берег витягти не може. От вона культями рук і давай його на берег викидати. І так вона старалася, що в неї виросли руки, бо в тому озері вода була живильна. Жінка зраділа, перехрестилася, взяла дитину і пішла собі далі. День ішла чи місяць, ніхто цього не знає. Та в глухому лісі натрапила вона на покинуту хатину і стала з сином в ній жити.
Скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться. Пройшли роки, закінчилася війна. І повернувся царевич додому із війни. Та й питає батьків:
— Де ж моя дружина?
Ті розповіли йому всю історію. Вони самі були в розпачі. Показують йому листи.
— Це не мої листи! Я такого не писав! — заплакав царевич.
Осідлав коня і разом із слугою поїхали шукати його дружину, їхали день, їхали другий. Заїхали в темний ліс. Вже й ніч їх застала в дорозі. Дивляться горить вогник, під’їхали ближче, а то хатина. Постукали вони в віконечко, їм відкрила молода жінка.
Царевич із слугою попросився в неї переночувати. Жінка і впустила їх, а жила вона з хлопчиком.
Повечерявши, подорожні лягли спати. Царевич заснув відразу, а слуга лежав із закритими очима. Коли в царевича звисла рука, то жінка сказала хлопчикові:
— Іди, підніми татові руку.
Слуга все це чув. А на другий день розповів царевичу. Царевич повернувся до хатини і зняв із жінки платок. Він побачив, на лобі місяць, а під косою зорю. Обняв свою дружину і сина та й заплакали обоє з радості.
Повернулися вони додому і організували пир на весь мир. Я на тому пиру була, мед-вино пила, по вустах текло, а в роті не було. Стали вони жить-поживать і добро наживать. А злу мачуху прив’язали до хвоста коневі і пустили в поле.