Береза і вітер

На лісовій галявині стояла стара, але досить гарна білокора, пишноволоса береза. Сонце вже сховалось за обрій, потемніло небо, засіяли одна за одною зірки, із-за хмар виглянув місяць. Заснули ліс, річка, трава. Довкола тиша, і тільки стара береза все про щось думала. Але раптом, де не візьмись прилетів до неї вітер і запитав:

— Чому не спиш, красуне?

— Не спиться чогось. А ти звідки?

— Я? З річки. Рибалка додому поспішав, я допоміг йому підігнати хвилями човен до берега.

— А чим ти ще займався?

— Жінка білизну прала, розвісила її, а я, пролітаючи, висушив.

— А потім?

— Дорогу замів, сміття у купу зібрав.

— І сюди прилетів?

— Почув я, що в будинку дитина плаче, просить маму, щоб заспівала пісеньку, а ненька заснула. Тоді я залетів у комин, заспівав пісню, дитя заснуло, а я полетів далі.

— І все?

— Ні! Мельнику із сивою бородою допоміг намолоти багато борошна.

— Добрий ти, багато хороших справ зробив. А чим займався вчора?

Вітер задумався, зніяковів.

— То давно було, не пам’ятаю.

— То, може, тобі нагадати?

— Ні, спасибі, не потрібно.

— Чому не потрібно? Про вчорашнє не можна забувати. Бачиш молоду осику? Висока була, струнка, а тепер зігнулася, як старенька бабуся, верхівка зламана. А он біля крайнього будинку, покрівля зірвана. Далі, в полі, пшениця, овес, гречка зім’яті. Розкажи, як сердився, бушував, спокою не давав молодим деревцям, крутив, гнув у різні боки так, що весь ліс прокинувся, застогнав, заплакав.

Слухав вітер, слухав, соромно йому стало. Зовсім замовк, тихо прошепотів до берези:

— Пробач, пробач мені, старенька. Полечу звідси тихо і спокійно, нікого зачіпати не буду.

І полетів... Заспокоївся і заснув.