Було це давним-давно, коли ще звірі говорили. Ва одному лісі на самому узліссі жили собі зайчик-Побігайчик та їжачок — Голова з Голочок.
Як були вони маленькими, то не розлучались і на хвилинку. Разом гралися, під одним кущиком від дощу ховалися, одним листочком лопуха вночі вкривалися.
Та ось вони виросли і настав час їм будувати свої домівки.
— Давай разом збудуємо хатинку, — каже їжачок, — і разом будемо жити в ній, буде веселіше.
— Е, ні, — каже зайчик, — ти дуже повільний, ти все повільно робиш, а я швидкий. Ти доки нагнешся, доки підведешся, а я вже і хатинку зведу. Не хочу я робити один за двох. Будемо будувати кожен свою хатинку.
— Як собі знаєш. Так то й так.
Стали вони кожен собі хатку будувати, їжачок не поспішає, але і не зволікає. Назбирав гілочок, листячка сухого та й звив собі кубельце просторе, сухеньке та гарненьке. А потім і про запаси на зиму не забув. Пішов до лісу та й почав збирати грибочки. Наколює їх на свої колючки, принесе до кубельця та й розвісить на гілочках сушитись. А сам знову до лісу біжить, яблучка та грушки збирає та на колючій голівці до хатинки несе.
От зустрів якось-їжачок свого колишнього приятеля та й питає:
— Як твої справи? Збудував собі хатинку? Бо вже скоро прийде зима, то спитає, що робив влітку.
— Ще встигну збудувати. Я ж швидкий. Та й що мені будували, я під кущиком сховаюсь, листочком прикриюсь та й ніякої зими я не боюсь.
— А їсти ти що взимку будеш, зібрав уже запаси на зиму?
— Нащо їх збирати, скрізь повно їжі: і травичка соковита, і листочки смачненькі, і гілочки зелененькі. Годі вже розмовляти, на мене чекають метелики на галявині, я з ними змагаюсь, хто прудкіший.
— Але ж зима скоро прийде.
— Не боюсь я ніякої зими.
І Побігайчик пострибав на галявину гратися з метеликами, а їжачок — Голова з Колючок пішов збирати грибочки, яблучка і грушки.
Час швидко плинув. Красне літечко скінчилось. Пролетіла осінь. До лісу прийшла Зима із Завірюхою, Метелицею та тріскучим Морозом.
Їжачок сидить у своєму кубельці, там сухо, тепло. Сушені грибочки та яблучка їсть. А зайчику геть погано. Соковита травичка померзла, зелені листочки опали та все глибоким снігом засипало. Та й сховатись ніде, скрізь Мороз дістане. Іде зайчик-Побігайчик до свого побратима.
— Пусти мене, братику, погрітися, бо я з голоду ледь ноги тягну.
— Зачекай, ти ж казав, що я дуже повільний та нічого не встигну зробити, буду за твій рахунок жити, а тепер сам прийшов на мої пожитки? Ну гаразд, пожалію я тебе, залишайся, але пам’ятай: зима завжди спитає, що влітку робив!