Жив колись маленький Зайчик-Чібіряйчик. Була у нього мамка зайчиха. Вона його дуже любила, завжди йому приносила морковки, капусти. І був у зайчика дід — батько зайчихи. Зайчик-Чібіряйчик його дуже любив, бо той всігда йому казки розказував, грався з ним.
Коли Зайчик-Чібіряйчик плакав (а плакав він дуже голосно, на всю хату), то дід співав йому таку пісеньку:
— Зайчик-Чібіряйчик, якби я такі ніжки мав, то я б ними чібіряв, чібіряв...
І зайчик начинав плигать і граться.
І от одного разу, коли зайчик грався, він рішив піти в ліс. Ось іде він, коли дивиться, стоїть якийсь красний звір, а вуха такі довгі-довгі, теліпаються і очі такі великі і квадратні. Зайчик-Чібіряйчик злякався і давай тікать. Біжить він і думає: «Що ж то таке, чого воно там стоїть? Вернуся і узнаю!»
Ось вертається він, дивиться, а той звір і далі стоїть. Зайчик підходе, підходе до нього, коли дивиться, а то й не звір ніякий, то фартух на гілці теліпається. А фартух такий новий і красивий. «От однесу я його мамі»,-думає.
Поніс він його додому. Приходе, коли сидить дід на порозі. Ось зайчик підійшов і начав йому розказувати про цю пригоду. Дід як начав сміятися, аж чуть не впав. Коли заходе мама зайчиха, а Зайчик-Чібіряйчик їй показує новий фартух. Зайчиха зраділа такій обнові, поцілувала зайчика і дала йому цілу торбу моркви, якою він поділився зі своїм дідом.
І жили вони довго і щасливо. Дід з морквою, а зайчиха з новим фартухом.