В одної жінки було троє дітей. Мати їх дуже жаліла, все сама робила, а діти по цілих днях гралися, перекидалися. Тільки прибіжать до хати:
— Їсти!
Мати дає їм їсти, миє їхнє взуття, сушить одежу брудну і мокру. Одного разу мати тяжко заслабла. Лежить слаба, нема кому їй водички подати. А діти граються, прибігли з вулиці, а мати просить:
— Хоч хтось води подайте.
Діти не чують, а лиш кричать:
— Хай менший подасть! Хай менший подасть!
Одного разу прибігли діти з вулиці, дивляться, а їх мати встала, взяла дошку з полика, на якому спала. А та дошка стала в неї хвостом приростати. Взяла рядно, накрилась, а воно крилами стало. Перстень на руці був, перетворився на дзьоб. Тіло стало покриватись пір’ям і мати почала вилітати з хати. Діти побігли слідом, плакали, просили:
— Вернись, мамо, ми будемо слухатись, подамо тобі водички!
А мати стала зозулею і прогукала:
— Пізно, дітки, пізно!
І полетіла. Діти бігли за нею, падали, плакали. Порвалося їхнє взуття, позбивалися ноги, але мати не вернулась.
І там, де бігли діти по траві, де капала дитяча кров з побитих ніжок, ростуть червоні ягідки. А зозуля не висиджує пташенят, а підкидає свої яйця в чужі гнізда.