У якомусь-то царстві, в якомусь государстві жив собі багатий пан. От треба тому панові наймита — нікому свиней пасти. Посилає пан прикажчика шукать свинаря.
— Тільки, — каже, — з такою умовою, що, як вибуде рік, то дам йому шмат поля на рік, а не вибуде, то нічого не плачу.
Пішов прикажчик по селу, розпитує:
— Чи нема де якого нетяги?
— А там і там, — кажуть, — живе дуже убогий парубок, він піде.
Ото й найняли того парубка. Вибув він рік і дали йому день поля на рік. Іде парубок від пана та й думає: «Служив я,— думає,— рік, вислужив день поля на рік,— що мені з ним робить?»
Думав-думав:«Посію баштан... чи не розбагатію?» Думав-думав: «А чим же я,— каже,— те поле виорю, що в мене ні волів, ні плуга?»
А далі й надумавсь: «Піду до пана». Приходить і каже:
— Пане, — любий, пане, милий! Служив я у вас рік, вислужив день поля на рік, та нічим мені зорать його. Чи не зорали б ви мені? Я б уже вам відробив.
Пан зглянувсь на нього:
— Добре,— каже,— виорю!
Зорали ту нивку, посіяв він баштан. І як уродив же той баштан! Кавуняччя — от таке! А дині — от такі!
Поставив собі парубок курінь серед баштана, там і живе та баштан стереже. Тільки як стали пристигати дині, помічає він, що оце вдень лежала така гарна динька, а на ранок устане: сама шкаралущина! «Ну,— думає,— я ж таки пристережу, хто мої дині переводить,— я йому дам!»
От настала ніч. Сів він у курені, стереже. Коли чує — хрум-хрум! Він потихесеньку туди, аж там лисичка. Він підкрався та — хап її за хвіст! Та й піймав.
— Ага! — каже. — Я тобі дам динь!
Та як замахнеться.
— Ой чоловіче-голубчику, — каже лисичка, — не бий мене, я тобі у пригоді стану.
— А дині їстимеш? — каже.
Та її ціпком... А вона проситься:
— Хоч живу, — каже, — пусти мене, я й то тобі у великій пригоді стану!
Бив-бив, а далі питає:
— У якій же ти мені пригоді станеш?
— Я, — каже, — тобі висватаю царівну!
— Ну, гляди!
Та й пустив: «Ото хитра! — думає. — За царівну сватає...». Побігла лисичка до царя. Там її не пускають, виганяють.
— Треба мені самій царя бачити, пустіть! Я щось йому скажу.
Її гонять, а вона у дворець преться. Цар і пустив.
— Що там за лемент? — питає.
— Та тут, — кажуть, — волоцюга припленталась.
— Впустіть,— каже цар.
Її й пропустили. А вона цареві в ноги:
— Царю-государю, — каже, — змилуйся, що я до тебе з недоброю вістю прийшла!
— З якою недоброю вістю? — питає цар.
— Так і так, — каже, — була я у змія, хвалився він мені, що буде твоє царство воювати — дочку твою візьме за себе. Так я оце прийшла тобі розказати...
— Ох, мені лихо! — ухопився цар за голову. — А в мене ж і військо не готове!
Та на царедворців:
— Га, сякі-такі!.. Мене хочуть воювати, а ви нічого не знаєте!
Лаяв їх, лаяв...
— Кличте раду! — гукнув.
Тут де не взялись генерали, сенатори, панства усякого поназбігалось. Радяться, як їм того змія повоювати? Радились, радились — нічого не врадять: нема війська! А лисичка знов цареві в ноги:
— Царю-государю! Змилуйся, — каже. — Що я тобі пораджу: є в мене цар курінний. Як віддаси за нього дочку, він того змія звоює!
Цар і сюди кинувсь, і туди кинувсь — нічого робити:
— Як звоює, — каже, — то вже віддам!
Прибігає лисичка до куреня:
— Здоров, курінний царю!
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— Я тобі добру вість принесла.
— Кажи.
— Була я в царя, за тебе царівну сватала. Так цар сказав: як звоює, змія, то віддам. Ходім воювати!
— Тю-тю, дурна! — каже парубок. — Як же мені його звоювати?
— Нічого, звоюєш, мене слухай, все гаразд буде! Одягайся, ходім.
— А баштан, — каже, — на кого покину?
Вона як почала його вмовляти, то пішли. Ідуть та йдуть: лисичка попереду біжить, парубок позаду йде. Коли назустріч іде змій, так і сипле іскри, так і сяє!
— То, — каже лисичка, — змій їде. Ти, постій тут під копицею (на луці були), а я побіжу вперед до нього.
Став той парубок під копицею, думає: «Пропав же я!» А лисичка побігла до змія.
— Здоров, змійку-братику!
— Здорова, лисичко-сестричко!
— Що я тобі скажу, змійку-братику! — каже лисичка. — Біжу я оце до тебе з недоброю вістю: іде на тебе цар війною; хоче тебе звоювати і все твоє багатство відняти!
— Де ж він? Далеко? — питає змій.
— Якби, — каже, — далеко, а то близько!
— Що ж мені тепер робити? — питає.
— А що робити? — каже лисичка. — Он, під копицею, стоїть чоловік. Віддай йому все своє — і коні, і коляску, й одежу, а сам уберись у його одежу та й іди собі додому, цар тебе не пізнає. А то пропав!
Змій мерщій одежу з себе, а свиту на себе та бігом звідти! «Спасибі лисичці, від смерті врятувала!» — думає.
Тоді той баштанник убрався в золоту одежу,— і такий став гарний, що хоч не схочеш, то полюбиш! Сів у коляску, поїхали з лисичкою.
— Бач,— каже вона,— а ти боявся!
Приїхали до царя. Лисичка цареві в ноги:
— Царю-государю, — каже, — кланяється тобі цар курінний і шле подарунки. Він звоював змія, просить дочку твою за себе!
Цар зрадів, цариця зраділа, царівна теж. Повискакували, беруть його, ведуть. А через тиждень і весілля справили. І я там був, мед-вино пив; у роті не було, а по бороді текло.