Як бідна вдова дочку і село врятувала

В одному селі жила бідна, але смілива вдова. Мала вона одну дочку. Звали ту дочку Марусею. А що вже до праці швидка була, то в усьому селі такої не знайти. Все своїй матері по господарству робила, двір у чистоті тримала, квіточок понасаджує і в хаті так чисто та затишно було.

А якою ж красивою дочка була! Брівки — шнурочком, косу мала довгу, нижче пояса. А сама тоненька була така, як тополька молоденька. Мати, було, не натішиться своєю дочкою. А парубки з усіх куточків села на неї задивлялися.

Та от мати стала помічати, що її Маруся чомусь сумною та невеселою стала. Здоров’я стало погіршуватися, настрій змінився і пісні не стала дочка співати. От тоді мати і почала цікавитися:

— Що ж з тобою, доню?

Маруся спочатку мовчала, а потім розказала матері ось таку пригоду.

Якось опівночі до Марусі в кімнату залетів змій. Він став її душити та висмоктувати кров. А ще змій наказав нікому про це не говорити, бо повбиває всіх людей, а село спалить. Ото так Маруся і терпіла, бо жаліла всіх.

Розповіла Маруся матері, а мати й задумалася. Втішала свою доньку, чим могла, а потім сказала:

— Не журися, дочко. Я вже знаю, як позбутися цього клятого змія-лиходія.

Ото вже десь ближче до півночі почула мати, що листя на шовковиці та грушах шумить. Бачить уже, що і змій наближається до вікна. Дістала мати зі схованки вила і виставила їх у вікно. Було ж темно і змій їх не помітив. Мати цим скористалася і швидко виколола змієві очі.

Заревів осліплений змій від болю. А мати, захищаючи свою дочку, швидко тоді відрубала сокирою змієві голову. Ось так смілива вдова-мати помстилася змію і врятувала не тільки свою дочку, а і все село.

З того часу пройшло багато років. Люди в селі пам’ятають про це. А що ж Маруся? Одужала. Гарний порубок її засватав, а потім вони одружилися. Побудували хату нову та більшу, матір до себе забрали. Стали жить та поживать, добра наживать.

Ось і казочці кінець, а хто слухав — молодець. Будьте здорові та багаті, а я буду розказувати казочку іншому дитяті.