Був собі осел. І кажуть, що вважав себе той віслюк за неабиякого розумника. Одного разу зайшов він до садка. Бачить, на деревах яблука висять, а поряд кабаки достигають. І замислився осел, поглядаючи на гілля дерев та на вудиння з кабаками. А тоді ворухнув довгими вухами й проказав:
— Багато чого в природі створено справді досконало, але трапляються речі, що їх краще було б зробити інакше.
Почув ті слова горобець та й питає:
— А що це тобі не подобається?
— Ти що, сам не бачиш? — відказав осел, кивнувши головою спершу на садовину, а тоді на кабаки. — На таких великих, міцних гілках, поглянь, висять яблука, менші за дитячий кулак. А подивись на ці кабаки, здоровезні, завбільшки з мою голову, а держаться на тонесенькому вудинні.
— Але ж саме в цьому і є мудрість природи, — заперечив горобець.
— Яка там мудрість? — обурився осел. — От коли б яблука були завбільшки, як кабаки, а кабаки маленькі, мов яблука, це було б розумно.
Проказавши це, осел приступив до яблуні й почухався боком об стовбур.
Дерево схитнулося, з гілки зірвалося яблуко і упало віслюкові на голову.
— Вай, голівонько моя! — заревів осел. — Чи ти ще ціла?
А горобець регоче:
— Це ж добре, що яблуко не таке завбільшки, як кабак. Бо якби було навпаки, то що б з твої голови лишилося!
— Правда твоя, шановний! — погодився осел.