Було це давно, ще за часів Київської Русі. Була Нехворощансько-Чернетчинська слобода. Вона була одна з найкращих, наймальовничіших. Славилася своєю різноманітністю природи, лісами, родючими землями, річкою Оріллю. На березі цієї річки стояв монастир, який частенько відвідували самі князі.
І ось на околиці цієї слободи, поблизу лісу, жила невеличка бідна родина. Рано померла дружина Одарка, залишивши чоловіка і четверо дітей: трьох старших синів і найменшу доньку Анну. Діти були старанні, працьовиті, завжди допомагали батькові. Сім’я жила дуже бідно. Їли, що бог пошле. Хлопці полювали, ловили рибу, збирали ягоди. Анна поралася по хаті, доглядала батька. Прокидалася ні світ, ні зоря. Моторна дівка була, ще й красуня. Невеличка на зріст, худорлява, з привітним ласкавим обличчям, карими очима, довгою косою, в яку була вплетена червона стрічка, яку подарувала їй покійна матінка. А ще мала чудовий ніжний голосок.
Та якось до їхньої слободи завітали високопоставлені особи, які ходили по дворах, дивлячись, як живуть селяни. На чолі них був молодий парубок, якого називали Петром. Високий, стрункий, з широкими вусами, чорнявим волоссям, глибокими карими очима, привітний з вигляду, а на шиї в нього був ланцюжок, на якому висів медальйон.
Дійшли вони до хати, де жила дівчина. Анна якраз поралась в хаті, біля печі, рогачем заштовхувала казан до печі. Петро підійшов, постукав. І не дочекавшись відповіді, увійшов до хати. Побачивши дівчину, він був здивований, так вона йому сподобалася. Та й дівчині він припав до душі. Нарешті Петро мовив:
— Добридень, хазяйко! Як поживаєте?
— Здоровенькі були, пане! Як бог дасть, всяко буває, — відказала Анна.
Познайомившись ближче, вона розповіла, як скрутно та тяжко їм живеться. Петро насамперед розказав про себе. Звідки, хто він, чого прибув. А ще сказав, що через два дні від’їздить, і хотів би побачити її ще раз. Анна згодилась, і вони домовились зустрітися наступного вечора.
Зустрілися на лісовій галявині. Незчулися, як проговорили до ранку. Петро все казав, як добре йому живеться, як кохає її, що обов’язково забере через декілька років її до себе, в місто Київ.
Анна слухала і думала: «Як добре було б вибратись нарешті зі своїх злиднів».
Та ось проспівали перші півні. Світало.
— Ну що, любове моя, час прощатися, — сказав Петро.
— Час, але так тяжко. І коли я знову тебе побачу?
— Через декілька років, тільки дочекайся мене.
Анна нічого не мовила. Петро зняв з шиї ланцюжок з медальйоном. Він подарував дівчині на згадку. Анна зі сльозами на очах пообіцяла дочекатися його і подарувала йому хустинку.
Минув рік, другий, та Петра не було. Багато сліз пролила Анна, багато ночей не спала. Виглядала коханого, а він не їхав. Багато до неї сваталося молодиків, та всі отримували гарбуза.
Минуло п’ять років, але Петра не було. З відчаю Анна надумала піти в монастир черницею. Та через хворобу батечка вона вирішила почекати, адже ні на кого було покинути його. Брати пішли шукати кращої долі.
Через кілька років помер батько, а милого все не було. Поховали батька, Анна подалася в монастир. Там вона віднайшла душевний спокій. Кожного дня молилася і ставила свічки, згадуючи про своїх братів та коханого.
А тим часом Петро приїхав до хати, де жила дівчина. Не знайшовши її, він подався по околицях шукати. Ходив по хатах, розпитував, та ніхто нічого не знав.
Якось зайшов він у монастир помолитися, відпочити. Після служби він пішов до криниці, напитися води. В той час якраз Анна вийшла з відрами по воду, щоб приготувати обід. Побачивши Петра, дівчина не впізнала його. Та коли нахилилася набрати води, то він побачив свій ланцюжок із медальйоном, що дарував і вигукнув:
— Анно, кохання моє! Це ти?
Дівчина оглянулася, опустила відра, впізнавши голос коханого. Вона кинулась в обійми Петрові, цілуючи, плачучи. Від щастя вони не могли зрозуміти, що сталося. Анна розповіла Петрові як чекала, молилась, побивалась за ним, а Петро довго і наполегливо шукав її втративши надію.
Другого дня вони радісні і щасливі поїхали до Києва. Відсвяткували гучне весілля. Стали жити, поживати і добра наживати.