Жив собі один дуже вбогий чоловік. Ото ліг одного разу спати та й задумався: чого це убогим людям так важко на світі жити? І навіщо це багачі гроші збирають? «От якби в мене було їх багато-багато. Зажив би добре, розкошував, іншим допомагав».
Коли скрипнули двері, щось з’явилося у хаті і сказало:
— А хочеш забагатіти?
— Хочу.
— Ось тобі капшук, але він не простий: у ньому є червінець. Як тільки його витягнеш, так зараз вродиться і другий. Набери відтіль червінців стільки, скільки хочеш, а потім закинь капшук у річку. Тільки гляди, поки не закинеш капшук у воду, не можна тратити жодного червінця, а то всі череп’яні стануть. Сказало та й кинуло капшук убогому.
А той так здивувався, так зрадів, не може й слова вимовити. Далі схаменувся, взяв обережно капшук, розшморгнув — є червінець. Витяг один, а там уже другий вродився. І почав він тягать: що витягне, то вже знову там є. І думає він:
«За ніч натягаю червінців, зроблюся багатим, тоді закину капшук у воду, а сам порозкошую».
І так цілу ніч тягав. Прийшов ранок. Він і думає:
«Може ще один день капшук побуде у мене, натягаю ще більше грошей. Хіба це так важко?»
І знову почав тягати. Натягав другу купу і думає:
«А чому б іще не натягати?» І тяга знову. Ніяк не може відірватися від діла. Їсть один хліб черствий, не спить — тягає. Так поминув тиждень, місяць, рік.
«Як-таки, — думає чоловік, — покинути, коли щастя саме лізе в руки».
І оце зовсім уже налагодився іти до річки закинути капшука. І все присяде, а не закине, вернеться назад. І так з того клопоту знемігся, що весь посивів, зробився жовтий, як віск, ледве ходить, а все не кида. Руки трудяться, а він тяга. Тягав, тягав, та так старцем і вмер, тримаючи в руках капшук.
Ото що з людьми робить жадібність. Вона будь яке діло занапастить, людині віку вкоротить.