Було це за царя Панька, як була земля тонка. Коли її брали у жменьку, то було видно дірку кругленьку.
Жили тоді в одному селі чоловік та жінка. Добре їм велося, бо своє поле мали, а на господарстві — конячку та корівку. Та не дурно їм те добро дісталося: обоє роботящі були. От тільки була у них одна біда: дітей не було.
Ось одного разу пішла жінка до ворожки, понесла їй молока, яєць, полотна. Та старенька тільки прошамкотіла:
— Що перше побачиш на дорозі, те й з’їж!
Зчудувалася жінка, аж розсердилася, махнула рукою та й пішла. Тільки-но відійшла, а їй під ноги хрусь — горішок! З’їла його жінка.
От пройшло скільки-то врем’я народилася у жінки дівчинка. Так і назвали її Оришкою, бо з горішка.
Виросла дівчина чорнобровою, білолицею, працьовитою. От була Орися в полі, коли бачить летить голуб, а за ним — яструб. Наздогнав голуба та й б’є. Орися схопила палку і відігнала яструба, а зраненого голуба взяла та й почала вихожувати.
Пройшло трохи часу. Їхав селом старий панич, побачив Орисю і полюбилася вона йому. Надумав панич вкрасти дівчину у батьків. Наказав слугам викрасти її та завезти у лісову хатину.
Сидить Орися у хаті й плаче. Коли чує: тук-тук. Дивиться, а то її голуб. Залетів він через віконце, а в дзьобі три зернятка. Зрозуміла Орися, що зернята не прості. Кинула одне — двері й розкрилися. Дівчина взяла голуба, кинулась у двері і побігла.
Коли чує: туп-туп! Оглянулася, а то пан і його слуги біжать. Кинула Орися друге зернятко і враз виросла колюча шипшина. Дівчина побігла далі, а пан і слуги довго лізли через кущі, подряпалися так, що не дай Боже!
Знову пан і слуги наздоганяють Орисю. Кинула дівчина третє зернятко і поріс червоний мак. Та такий, що пан і слуги до нього, а він їх вогнем палить. Попечені кинулись переслідувачі далі за Орисею. Ось-ось наздоженуть.
З усіх ніг біжить Орися. Ось і село вже близько. Уже й дзвони дзвонять на утреню. Та знесилилась дівчина і схопили її слуги. Раптом, як випурхне голуб із рук Орисі, впав на землю і став парубком. І здивувалися пан і слуги, так і остовпіли навіки.
— Орисю, ти не голуба врятувала, ти мене вирятувала з рук злого чаклуна, — сказав хлопець, — сьогодні із дзвонами скінчилося моє закляття.
Повернулася Орися із парубком додому, побралися вони та жили довго і щасливо.