Прийшов служивий на ярмарок. Ходить, роздивляється. Раптом бачить, дідусь сидить. Борода біла, довга, на чолі зморшки глибокі. Біля нього квіти стоять. Бере їх дід по дві складає. Питає служивий:
— Що ви, діду, робите?
— Долі людські парую, — відповів старий.
— А чому ж так? Чому одна квітка красива, розкішна, а інша — зів’яла, майже засохла?
А дід відповідає:
— А подивись, он пара пішла: жінка красива, чоловік і ростом невеликий, і рудий, та ще й у ластовинні. Он ще одна пара. Там навпаки. Чоловік сильний та красивий, жінка — зовсім непомітна.
— Так це ти долі людські передбачаєш! — скрикнув солдат. — Скажи ж і мені, де моя доля?
— Добре, — погодився дід. — Скоро ти проїжджатимеш одне село, там і зустрінеш свою долю. Біля крайньої хати.
Пройшов час. Почала забуватись солдату ярмаркова пригода. Одного разу проїжджав полк селом. Захотілось солдату води напитись. Під’їхав до крайньої хати, кричить:
— Агов, господарю! Дай води напитися!
Виходить дівчина. Руда, худорлява, ще й наріст якийсь на шиї. Думає солдат: «Так ось моя доля. Ні! Не буде цього!»
Попросився переночувати. Пустили його господарі. Полягали спати. Дівчина у світлиці спала, а солдат — в кімнаті з господарями. Коли всі поснули, прокрався він до світлиці, вийняв шаблю і щосили рубонув по білій шиї.
Вискочив солдат, відв’язав коня, сів на нього та й помчав швидше вітру. Мчить та й думає: « Ну що, діду, не вийшло по-твоєму?»
Пройшло декілька років. Знову вирушили солдати в похід. Проїжджають селом. Бачить, дівчина біля криниці стоїть. У сорочці вишитій, з довгою косою, волосся на сонці золотом відливає, очі голубі, вуста, мав корали.
Завмерло солдатське серце, відчуває, що покорила його дівчина. Питає служивий:
— Як тебе звати, красуне?
— Василиною, — відповідає та.
— Дай води напитися.
Простягла дівчина кварту. Стоїть, посміхається, а на білій шиї перламутри грають. Замилувався солдат. Раптом бачить, на шиї у дівчини шрам.
— А що це? — питає.
— О! Це давня історія, — відповіла. — Колись нашим селом полк солдатський проїжджав. Попросився один солдат переночувати. А вночі, коли я спала, рубонув шаблею мене. Наросту на шиї не стало, залишився один рубець.
Зрозумів служивий, що ця дівчина і є його долею. Згадав солдат старого, сивого діда. Зняв шапку, вдарив нею об земля і вигукнув:
— Своєї долі і конем не об’їдеш!