На м’якій постелі глибоким сном спить хлопчик. Сниться хлопчині дивний сон: чує він страшенний тріск, якби стріляли з пушок. А на те розкрилася величезна яма, стіни розійшлися і в хаті стало видно, як удень. З ями виходить стара баба, худа й обідрана, але висока-висока, на сім метрів підвелася в небо. Плаче баба й стогне:
— Синку, чи впізнаєш ти мене? Я — земля, я твоя — баба...
— Чого плачете, бабко? — питає хлопчина.
— Плачу, бо жадібний дядько біду зі мною робить. Він мене оре й оре і кожного разу одне зерно сіє. Він тільки бере, а мені добрив не дає, не годує. Скажи це йому.
— Добре, бабко, передам, що ви мені казали.
А земля скаржиться далі:
— Та у мене ще не все...Слухай далі, дитинко. Городник ліпше робить: він не сіє моркву чи петрушку весь час на одному місці. Городник має землі мало, тому турбується про неї. А польовик сіє соняшник та соняшник. Марно сподівається він на урожай. Я йому не віддячу доти, поки він не дасть мені пошани. Кажи польовикові, щоб не забував про мене. Тоді я дам багатий урожай. Твльки скажи, щоб сіяв і траву.
— Так, бабко, я скажу, аби він знав.
— Заїв мене бур’ян, як ослабле тіло поїдає пошесть. Але ж його не так тяжко вибрати. Треба тільки поле зорати і дати йому спочинок. Я хоч і стара, та маю вічну силу. Ти видиш, синку, що у мені є немало соків, раз кожна рослинка тягне своє устами. Але навіть молода мати, яка плекає дитину, мусить перепочити.