Жив один хазяїн. У нього був красний кінь. Вірно він йому служив.
Раз на хазяїна в лісі напали розбійники, як вертав уночі з міста. Убили б його, якби не вірний кінь. Почав він бігти і втік од розбійників. Дуже цьому радувався хазяїн і казав, що ніколи свого коня не забуде, що до самої смерті буде його у себе тримати.
Але то сказати одне діло, а зробити — друге. Забув і чоловік свою обіцянку. І як захворів кінь, він його прогнав, а ворота запер. А кінь той осліп та й не знав, що його прогнали, бо не бачив. Він чекав, що хазяїн одкриє ворота і пустить його. Але коли зрозумів, що його прогнали, то пішов од воріт. Думав, що знайде собі хоч якусь стеблинку соломи. Але була зима і нічого на вулиці не було.
Дійшов кінь до стовпа із дзвоном. Голодний занюхав шнурок та й почав його жувати. А в тім селі був такий звичай, що коли кому треба було допомогти, то він у дзвін дзвонив. От коли кінь гриз мотузку, то дзвін дзвонив. Прибігли люди і побачили його. Прийшов і той чоловік, що його кінь був. І так йому стало жаль коня.
Взяв він його назад і вже більше не гнав з дому, а доглядав до смерті. А коло того стовпа на камені вирізали образ коня, що у дзвоник дзвонить, щоб усі люди знали, що треба жаліти не тільки людей, а й тварин, бути милостивими до всіх.