Не за високими горами, не за дрімучими лісами, а у маленькій Слободянщині жила сім’я: дід, баба і внученька Марфиночка. Їхня хата по вікна влізла в землю, повітка перекособочилася, журавель на колодязі давно поламався.
Сім’я жила бідно. Ціле літо тяжко працювали, але не могли заробити на прожиття. Їли квашу, лише у свята пекла баба драники та варила ріденький узвар. Марфиночка допомагала, чим могла. Влітку мочила прядиво у ставку, а зимою не відходила від терниці та прядки.
Баба часто гримала на діда:
— Пішов би та пошукав щастя!
А йому було це, що горохом об стіну. Сильніше затягався своїм самосадом та загадково посміхався у підкручені вуса.
Слухаючи цю розмову дівчинка сама вирішила пошукати щастя. Ні світ ні зоря, одягнувши бабусин старий сачок, взувши старі чуні, Марфиночка вирушила на пошуки щастя.
Ішла вона не годину і не дві темним лісом. Раптом побачила величезний палац, який сіяв вогнями. Підійшла, відчинила двері і завмерла. Все блищало навкруги, а на столі стояла всяка снять. Внучка привіталась до пишно одягненої жінки, що сиділа на золотому ліжечку.
— Здрастуйте, у вашій хаті! Я шукаю щастя, — сказала дівчинка — бачу, ви добре маєтесь, може, підкажете, що треба, щоб стати щасливим?
На що жінка відповіла:
— Тут ти його не знайдеш, я тяжко хвора. Мені не миле ніяке багатство, ніяка снять…
Пішла Марфиночка далі. Аж раптом бачить, прямо на неї біжить маленька козуля, а за нею женуться собаки. Дівчинка схопила козуленьку на руки, а собак відігнала канцюбою.
— Ой, яка я щаслива! — замекала козуленька, — я залишилася живою!
Вийшла внучка на битий шлях. Аж тут іде гурт людей. Всі сміються, розмовляють. Дівчинка привіталася до них.
— Чому ви так радієте, добрі люди?
А перехожі й розповіли, що вони дуже щасливі, бо чумаки приїхали хурою з Криму, привезли всім людям сіль, якої вже дуже давно ніхто не міг ніде роздобути. Усі спішать одержати свій пайок. Яке щастя!
Пішла мандрівниця далі. Аж ось назустріч їй парубійко. Дива! Танцює по дорозі, грає на сопілочку. Побачивши Марфиночку закричав:
— Який я щасливий, я знайшов свою сопілочку! Як я довго її шукав, як довго про неї мріяв!
Раптом дівчинка зрозуміла, що одного щастя для людей не буває, що у кожної людини своє щастя. Внученька розвернулась і почала бігти назад до діда й баби. Вітер зривав з неї сачок, ноги задубіли, але вона не зупинялася і на хвилинку.
Аж ось нарешті її рідна хатина. Яке щастя, що вона вдома! Дідусь і бабуся кинулись до внученьки:
— Яке щастя, що ми тебе діждались! — закричали в один голос.
Сім’я сіла до столу. Бабуся поставила на стіл в ринці драники, а в макортеті — квашу. Яка смакота! А потім полізли всі на піч. Черінь була гаряча, вкрилися теплим ліжником. Марфиночка довго розповідала своїм рідненьким про те, як шукала щастя, і головне те, що і в багатстві люди не завжди щасливі.
От і казочці кінець, а хто слухав, та ще й зрозумів щось — справді молодець!