Колись давно в одному селі жила собі сім’я: чоловік, дружина та дочка-красуня. Чоловік був добрий і роботящий, жінка — вміла господиня. А дочка вдалася характером у батька, господиня вправна, як мати, а красою, мабуть, у ті квіти, що так любила вирощувати попідвіконню. Жили вони дружно, мирно, в достатку і любові.
Та прийшла біда, занедужала мати, скоро і померла. Гірко тужив чоловік за нею. Та треба було якось жити, дочку ростити. Ось і одружився з однією вдовицею з сусіднього села. А в неї була своя дочка. Недоброю виявилась мачуха для сирітки. Свою дитину голубить, а її тільки кляне та штурхає: і сяка, і така, і ледащиця, і невміла, і невдатна, і незугарна. Жодного слова ласкавого не чула дівчинка від неї. А роботу всю домашню на її плечі переклала, ні хвилинки спокою не дає дівчинці. Своя дочка спить, поки сонце під обід підніметься, їсти-пити має вволю, вбрання всяке, прикраси, а про сирітку ніхто не думає. І батька швидко так обкрутила, що він боїться слова сказати.
А дівчинка тим часом росла-росла і виросла на славу. Хоч і старе на ній вбрання, та все одно усі парубки на неї задивляються, усі матері хочуть таку невістку. І роботяща, і вродлива, і ласкава та привітна. А на мачушину дочку хто гляне — усякий сплюне: негарна, злюща-презлюща, ні їсти зварити, ні хазяйство доглянути. Кому така потрібна?
Ще більше мачуха сирітку незлюбила, ще більше їй роботи дає, ще більше б’є, лає. А дівчинка все терпить. Тільки, як видасться хоч хвилинка, іде в садочок на мамину могилку і там під яблунькою, що виросла після маминої смерті, виплаче свою образу, щоб ніхто не чув і не бачив. А яблунька, наче все розуміє, нахилить гілочки низенько, листочками своїми зашелестить тихенько і легше стає дівчині.
Якось на недільну службу у церкву приїхав незнайомий парубок із своїми друзями. Видно, дуже багатий, бо кінь у нього вороний такий баский, що аж земля під ним двигтить, одежа шовкова, розшита золотими та срібними нитками. Сам гарний, молодий, справжній молодець.
— Наречену шукає, — пішло між людьми.
Дівчата одна поперед однієї красуються та пишаються. І сирітка між ними тихенько в куточку стоїть у благенькому своєму одязі. Сподобався їй парубок дуже, та не сміє і очей підвести. Як виходили із церкви, впустила дівчина хусточку гаптовану, ту, що місячними ночами потайки вишивала, а хлопець підібрав.
«От рукодільниця», — подумав.
Прийшли додому. Мачушина дочка все про молодця заїжджого цокоче: і такий, і гарний, і так на неї задивлявся. Мачуха і собі дума, як би його за зятя мати. А сирітка, попоравшись, пішла до матері на могилку і там із сльозами розказала матусі свої таємні думки:
— Він на мене і дивитися не схоче, там такі багачки одна поперед одної перед ним красуються.
І тут зашелестіла листочками яблунька, гілля вгору підняла. Дивиться дівчина, а там вбрання барвисте, та таке, що й панській дочці до лиця.
— Дякую, мамо, — прошепотіла.
І ось наступної неділі знову усі чимшвидше до церкви поспішають. Дівчата гадають, чи буде той красень, матері й собі про зятя мислі мають. А сирітка до яблуньки, там переодяглась і така гарна стала, що й не впізнати. Прийшла до церкви, люди розступаються. «Хто така?» — думають. Впала в око краса дівчини парубкові, всю службу потай на неї поглядав. Як тільки служба скінчилася, сирітка швиденько додому, вбралась у звичайне і жде свою рідню на порозі.
Мачушина дочка не нахвалиться, що парубок той тільки на неї дивився. А мачуха все гадає, хто ж та панночка, що до церкви приходила? Сирітка слухає, та мовчить. Знов прийшла неділя, знову всі дівчата наввипередки до церкви на парубка дивитися, а хлопці і собі. Думають, чи буде та дівчина?
Сирітка дочекалася, поки рідня з двору вийде, та до матері на могилку. А яблунька, наче ждала дівчину. Гілля підняла, листочками затріпотіла. Глядь, а там вбрання, ніби королівське. Одяглася сирітка, а з яблуньки три червонобоких яблучка впали і враз постала трійка коней, запряжених у добру карету.
Зайшла дівчина до церкви, всі аж повернулися до неї.
— Хто така? — одне одного питають.
А парубок чи не найпершим у той день приїхав, і всю службу очей не відводив. Дівчина вийшла з церкви, сіла у карету і чимдуж поїхала додому. Там карета хтозна де ділася. Дівчина знову чекає своїх на порозі.
Мачушина дочка все цокоче про парубка-красеня та про царівну. А мачуха вогнем дише, відчуває, що не бачити її дочці такого жениха, причарувала його гарна незнайомка. Ось сіли обідати, а сирітку мачуха порати худобу послала, навіть не дала поїсти. Не дають спокою думки, хто ж її некрасиву ледащицю заміж візьме?
А сирітка тим часом воду брала із криниці, щоб худобу напувати. Аж тут проїжджає парубок той повз двір, а кінь його так і затанцював на місці. Глянув хлопець, дуже гарна дівчина, тільки одягнена вбого, а очі сині-сині. Ті, в які у церкві вдивлявся, брови, як шнурочок, що йому щоночі сняться. Попросив води коня напоїти. Дівчина подала. Хлопець дивується, яка вправна та моторна. Так сподобалася дівчина, що забув і про ту царівну, про вбрання пишне, коней баских.
Того ж дня по обіді заслав сватів. Мачуха свою дочку нарядила, поставила піч колупати. А сирітку в дрантя одягла, ще гірше, ніж та завжди носила, і з очей геть прогнала. Стала мачушина дочка гостей частувати, геть миски перебила, їжею та напоями всіх облила. Дивляться свати, погана ледащиця, яка ж з неї дружина буде? Ось і питає старший сват, чи ще дівчата у дворі є? Мачуха каже, що немає, та батько погукав свою дівчину. Зайшла сирітка у дранті, та так спритно на стіл частування подала, так привітно посміхнулась, що зовсім забули гості про її бідне вбрання.
— Оце моя наречена, — сказав парубок.
А як подала вона рушники та хустку шовкову, вишиту різними барвами, впізнав хлопець, чию хустинку підібрав коло церкви. Та ось вибігла з хати дівчина, пішла в садочок до маминої могилки поділитись радістю. Дивиться, а яблуньки немає, на її місці скрині, добром наповнені, троє коней, як змії, запряжені у карету, копитами землю б’ють. Впізнав хлопець свою панночку, свою королівну.
Справили вони весілля, зажили щасливо і батька до себе забрали, а мачуха з дочкою мусили все самі робити. Та нічого не вміли і люди з них сміялися. Ніхто ту дочку-ледарку заміж не взяв.
Як народилася у молодої сім’ї дитинка, де не взялась під вікном яблунька, та вже велика, з листям і плодами. То мамина душа до своєї дитини прилетіла. І не раз та яблунька ставала у пригоді.