В одному селі жили Іван та Ївга. І така Ївга була лиха, що не зробе Іван — все не так. Ну посперечатись їй дай — хлібом не годуй. А Іван був спокійний. Тілько жінка починає його гризти, а він на город та до роботи. А при сусідах не хоче сперечатись, та тільки зубами скрегоче. Ось накипіло в неї на душі, вона й каже:
— Поїхали до кумів, сьогодні празник, давно ми ніде в гостях не були.
— Поїхали.
Запрягли коней, кинули на гарбу сінця і поїхали. Тільки рушили, а Ївга:
— Ти ж, як приїдемо, то чоботи біля порога постав. Та в шапці за стіл не сідай. Та багато не пий, та не чавкай як їстимеш. Та гляди до куми багато не смійся, бо я ж тебе знаю.
А Іван їде, зуби сціпив і мовчить, бо знає, що тілько обізвися — хуже буде. А вже ж як достала до печінок, не втерпів Іван, розвернув коней, та й поїхав назад. Їде, а по дорозі якраз яр глибокий-глибокий і дна не видно. А Іван і думає: «Візьму гріх на душу, скажу в селі, що коні спудились, гарба перевернулась, а Ївга в яругу скотилась». Не вспіла ж й спохватитись Ївга, як покотилась у яр.
Приїхав Іван додому, розказав, шо случилось з Ївгою. Та в селі тільки зраділи, бо мабуть, двору такого не було, щоб вона з кимсь не полаялась.
Ось живе Іван і не нарадуєця. На кровать у чоботях лягає, і ніхто не лає. Їсть за столом і шапки не знімає, і тут діла нікому до нього нема. Скруте цигарку і в хаті дим стовпом…і нічого. Так він жив, поки не поїв те, що Ївга понаготовляла. І стало Іванові скушно. Ніхто його не полає, ніхто на нього не кричить. А вже лайок знала його жінка, шо якби вона без перерви лаялась, то років би на три хватило. «Піду витягну з яру Ївгу, сумно самому в хаті» — думає Іван.
Прийшов та й гукає:
— Ївго, ти жива, обізвися.
Чує тоненький голосок.
— Жива, кинь мені сюди вірьовку і тягни.
Іван так і зробив. Тягне, а воно так важко. «Ти ж диви, скільки времня прошло, а вона ще й поважчала», — думає. Дотягнув до верху, як гляне, а там чорт причепивсь. Іван хотів пустити вірьовку, а той і просить:
— Ой Іваночку, та спаси ж мене, бо твоя Ївга нікому ж пеклі спокою не дає. А я ж тебе за це озолочу.
Іван б не вірив, та знає добре свою Ївгу. Раз і чортам тошно стало, рішив послухатися чорта.
А той його і направляє:
— Я ось уберусь до багатого дядька на горище, і тільки ніч, а я почну там товктися. А ти як почуєш про таке діло то й скажи, що знаєш, як помогти.
Ось чує Іван, що у багатія щось на горищі завелося та ночами товчеця. Вже й батюшку приводили і хату святили — нічого не помагає.
Пішов Іван до багатія і каже:
— Я тобі допоможу.
Та й допоміг. А то чорт його напоумив, як це зробити.
Багатій такий вже радий, що трясця відступила. І грошей, і хліба, всього надавав. Так чорт і перебирався з одного горища на друге. А Іван багатів і багатів. Уже йому й робити не треба, тільки й знає, що по дворах відробляє від нечистої сили. Ось уже й у сусідньому селі чорт хазяйнує.
Надоїло Іванові по хуторах ходити, людей дурити, та й думає: «Якби мені від чорта відчепитися». Та й придумав.
Саме під час відробляння, як крикне Іван:
— Чорте, тікай, бо Ївга йде.
То чорт як вискочив з горища і не оглядаючись біг так, що тільки курява за ним знялась. Зажив Іван з того часу, як вареник у маслі!