Про щастя

Давно це було. Було, коли землею правили князі. Мав князь трьох синів-красенів. Всього в князівстві було вдосталь, але кожен син хотів мати своє місце під сонцем, знайти своє щастя. І пішли вони у світ.

Журилися князь із княгинею за дітьми, та що ж, виросли вони, вилетіли із батьківського гнізда. Найстарший хотів знайти скарб, середній — пізнати світ, а найменший — знайти щастя.

Довго княжичі блукали світами. Повернувся до батьків найпершим найстарший син. Він знайшов скарб і приправив до князівства кораблі із золотом, сріблом, оксамитами і шовками, і був щасливий, бо збагатив князівство батька, а значить і міць держави. Другим повернувся середній син. Він побачив стільки див світу, що його розповідей досить на сто літ. І тільки меншого все не було і не було.

А він шукав щастя. Не було щастя в квітах, і не було у ясних зорях, і не було в дорогих замках. Аж ось натрапив у лісі на озеро, небесно-голубе, поросле вербами, вкрите ніжним лататтям. Тиша, спокій, благодать. І так гарно було тут, і на душі легко.

Раптом на воді з’явилася біла птаха, сніжно-біла. З тонкою вигнутою шийкою, маленькою голівкою з короною, горда, ніжна, красива. Не відвести очей. Хлопець провів день на озері, другий… І раптом, підпливши до берега, птаха ударила крильми і перетворилася на дівчину. Що за краса! Очей не відірвати. Дівчина милувалася квітами, гладила листочки, говорила із бджолами, метеликами. Сонячний промінчик гладив дівчину по біленькому личку, торкався розкішного золотавого волосся, заглядав у голубі, як безоднє небо, очі. Хлопець наважився вийти зі схованки і запитати прекрасну незнайомку, хто вона? Голубоока лісовичка стрепенулася і відповіла:

— Я — Лебіда.

— Чому ти тут? Звідки ти?

— Я жила межи людьми. Але їхній світ жорстокий, корисливий, підступний. Вони часом не бачать навколо себе нічого і нікого. Я була самотня з ними.

— А зараз ти ж сама на все озеро, на весь ліс!

— Ні тут я щаслива, мене любить ліс, озеро, метелики. Я люблю прекрасне, і сама хотіла бути прекрасною. І стала Лебідою.

Дівчина махнула рукою і стала дивною птахою. Княжич не міг піти з цього місця. Щось щемке і солодке розлилося коло серця. Світ став світлішим, яскравішим. Поглядом він обіймав Лебіду, серцем був біля неї. Проходив час. Що робити? Юнак ступив у воду і … став птахом, сніжно-білим, красивим, гордим, щасливим. Він підплив до Лебіди, і закружляли закохані у чарівному танку. Дивлячись в очі одне одному, обіймалися крилами. Здається, світ став добрішим, сонце — ніжнішим, вітерець — легеньким, хмари — диво-скарбом, земля — радістю. Вони були щасливі!

…Проходив час. А вони були щасливими. Народилися в них діти. Люди приходили до озера і милувалися Лебедями, дивувалися з їхньої краси, захоплювалися їхньою вірністю, училися любити у них, у Лебедів.

І світ ставав добрішим, і люди ставали щедрішими, і бентежні серця сповнювалися радістю, любов’ю. Князі чекали сина, та коли дізналися, де він і який він, щиро раділи за нього. Бо золото і срібло тьмяніє, з пам’яті стирається минуле, а любов — вічна. На ній стоїть світ, нею живе людина. Любові і вірності люди навчилися у Лебедів і до цього часу вчаться.

Ось і казці кінець, а хто слухав — молодець.