У маленькому містечку, у маленькому будиночку жила дівчинка зі своєю мамою. Дівчинка була красива, але вередлива.
Одного разу мама попросила її сходити до бабусі і пригостити стареньку хлібом, що спекла мама. Дівчинка завередувала. Матуся пообіцяла їй купити нові туфельки. Тоді лише вереда погодилась сходити до бабусі. Вона одягла своє красиве платтячко, пов’язала бантики, наділа біленькі шкарпеточки, красиві туфельки та все видивлялась на себе у дзеркало. «Ох і красива ж я!» — думала дівчинка. Та мама нагадала, що вже хліб холоне, що пора йти до бабусі.
Ішла дівчинка полем, ішла лісом, ішла берегом річки. Залишилось вже зовсім трохи до будиночку бабусі. Аж ось на її шляху велика каламутна калюжа. Обійти цю калюжу дівчинці здавалося неможливим, а вимазатися їй не хотілося. Як же її гарненькі туфельки? Як же біленькі шкарпеточки? Вона подумала: «Вкину я у калюжу хліб, наступлю зверху легенько та й переберусь на той бік».
Так і зробила. Кинула хлібину, стала ногою...Аж тут раптом якась невідома сила потягла її під землю. Дівчинка опинилась під землею. Вона злякалась, почала плакати, а з усіх сторін чулися голоси:
— Хіба ти не знаєш, що хліб не кидають на землю? Хіба ти не знаєш, що на хліб не можна ставати ногами?
Дівчинка плакала і говорила:
— Знаю, знаю.
— А чому тоді це зробила?
— Я не хотіла вимазувати новенькі туфельки, — сказала, і перетворилась на пташку.
Так покарала її підземна королева, наказавши принести з поля стільки зерен, скільки треба для того, щоб випекти такий хліб, на який вона стала ногою.
Літала маленька пташка по полям, а колоски — великі, важкі. Важко носити маленькій пташці колоски з зернятками. А з кожним днем все холоднішало. Та пташка все літала, все збирала колоски.
А вдома плакала мама і вже не знала чи діждеться свою донечку.
Одного разу ввечері, коли мама все сиділа біля вікна і вже не було сліз у неї, щоб плакати, у вікно постукала дзьобиком пташка. Мама підняла голову, подивилась на пташину, яка наче щось хотіла сказати. Очі матері наповнились сльозами радості:
— Донечко, донечко моя рідна!
Вікно розчинилося і до кімнати залетіла маленька пташка, перетворившись на красиву дівчинку. Мама і дівчинка довго плакали, обійнявшись.
А потім дівчинка розповіла про те, що з нею сталося, пообіцявши, що більше ніколи не ображатиме хліб, бо добре знає, скільки трудитись треба, щоб спекти булку запашного рум’яного хліба.