У тій слободі, де я раніше жив, був один чоловік, Грицьком його звали. Був він бідний і такий сердешний, що з самого малку не знав щастя-долі.
Батько з матір’ю повмирали і залишився він сиротою шукати своє горе на білому світІ. Як тільки зіп’явся на ноги, так і пішов по містах ходити. І ходив він так, аж доки дійшов до віку літ. Тоді вже сяк-так, з горем та бідою оженився та зажив собі наче й нічого.
Жінка попалася йому роботяща і доброї душі. Уже й діток з троє було й хазяйствечко, хоч маленьке, коли маєш тобі! Занедужала його жінка, полежала-полежала, а далі і вмерла. Загорював наш Грицько, не дасть він своїй голові ради. До людей пішов би жити, та нема на кого діток покинути. Мусив все сам робити, та діток своїх доглядати, та горювати. Вдень по людях ходить, а ввечері прийде додому, дітям хліба принесе, погодує і спати покладе. Сам ляже, та не дуже йому спиться. Усе думає-гадає, як його свій вік коротати одному та ще й з дітьми. Подумав собі, подумав та й каже:
— Не бачив я долі зроду, не бачитиму, видно, й до гробу!
Почула десь, видно, його доля, що він каже і прийшла до нього так, що він і не угледів, де вона взялася.
На самісінький Великдень, як задзвонили до служби, люди пішли до церкви паски святити. І наш Грицько пішов, поніс і він малесеньку пасочку, що заробив у багатого сусіда. Прийшов він з церкви, а діти кричать:
— Скоріш, тату, паски давай!
Спинив їх Грицько та й каже:
— Підождіть, діти, піду до сусіда попрошу вогню та запалю свічку, помолимось богу, а після і пасочку їсти будемо. А то у нас кресала нема (сірників тоді ще не було, а вогонь добували з кресала).
Пішов він до сусіда, а там йому не дали вогню та іще почали сміятися, що на такий празник ходить він по дворах. Відтіля по ряду пішов він в інші хати. І так усюди його випроводжали. Скільки він не ходив, та ні з чим остався, вогню ніде не добув.
От він і думає собі: «Піду я на той бік через луки, там бідніші люди живуть, знають, як воно, коли нема, так ті скоріш дадуть». Так і пішов. Коли це тільки зійшов на луки, аж гульк, хтось таке вогнище розклав біля доріжки, якою йому йти, що неба дістане. І видно, що копошиться там хтось. Зрадів Грицько: «Піду — думає, — у тих людей вогню попрошу».
Підходить ближче і бачить, сидить біля вогню якийсь старий дід, сизий та горбатий. Сіра на ньому свитка, ликом підперезана, на голові нема шапки, а біля нього порожня торба лежить. Підійшов Гриць до нього.
— Христос Воскрес! Чоловіче добрий, дай мені вогню!
— Можна й дати.
— Чого ж це ти, дідусю, в праздник сам у полі, не в хаті?
— Нема в мене хати.
— То ходім до мене празникувати. Хата в мене хоч і убога, та дітками весела. Розділимо з тобою нашу пасочку.
— Спасибі. Як погасне вогонь, тоді прийду, а тепер держи за полу, я тобі насиплю жару.
А Грицько й каже:
— У мене тільки одна ця свитка і та згорить.
— Держи, — каже дід, — не бійся.
Підставив Грицько полу, насипав дід йому жару три жмені і приказав
хутенько додому йти.
Подякував Гриць старому та скоренько додому побіг. Дійшов де своєї хати, оглянувся назад, а на лузі нічого не видно ні діда, ні вогнища. Увійшов до хати, висипав жар на припічок, запалив свічку, приліпив до образів, помолився і сів з дітьми паску їсти. Аж тут очі його зупинилися на припічку, а там, замість жару купа червінців. Як побачив те Грицько, то очам своїм не повірив. Помолився, перехрестився, узяв червінець у руки, а він аж сяє.
— 3глянулась, видно, доля над нами, — сказав діткам, — заживемо тепер з вами.
Купив землю, волики, корівчину. Розхазяйнувався з дітками своїми.