Про дикого кабана

Жили собі батько й мати, і було в них два сини. От одного разу пішли сини полювати на дикого кабана. Молодший брат убив звіра, а старший цілий день ходив і не вдалося йому вполювати дикого кабана. Уже й додому пора.

«Що ж робити? — думає старший брат, — мене ж у селі засміють, що я повертаюся без здобичі».

І задумав він убити молодшого брата. Як задумав, так і зробив. Убив, на поляні зарив, забрав кабана та й притяг додому. Хвалиться усім своєю здобиччю. А батьки й питають:

— Де ж молодший син?

— Та він не вбив нічого, то ще залишився в лісі.

А на тому місці, де був заритий молодший брат, виріс розкішний кущ калини. Пастушки гнали додому отару, вирізали сопілку, приклали до вуст, а вона заспівала-заквилила:

Ой помалу-малу, пастуше, грай,

Та помалу-малу серденько край.
Брат мене вбив, з світу згубив,
Та за того кабана у лісі зарив.

А батько й мати виглядають сина, стоячи біля воріт, та й кажуть:

— А дайте, хлопчики, ми пограємо на вашій дивній сопілці.

Узяв батько, приклав сопілку до вуст, а вона заграла-заплакала:

Ой помалу-малу, батечку, грай,
Та помалу-малу серденько край.
Брат мене вбив, з світу згубив,
Та за того кабана у лісі зарив.

— Ану дай я заграю, — сказала мати.

Узяла вона сопілочку, а вона заграла-заридала:

Ой помалу-малу, матінко, грай,
Та помалу-малу серденько край.
Брат мене вбив, з світу згубив,
Та за того кабана у лісі зарив.

Здогадалися батьки, в чому тут річ, та й стали кликати старшого сина, щоб і він заграв. А той не хоче грати.

— Грай! — грізно наказав батько.

Злякано взяв до рук сопілку старший брат, а вона тужливо завела:

Ой помалу-малу, душогубе, грай,
Та помалу-малу серденько край.
Ти ж мене вбив, із світу згубив,
Та за того кабана у лісі зарив.

Признався хлопець у своєму злочині, повів людей на те місце, де він зарив брата. Батько облив рани мертвою водою, потім покропив тіло живою водою і син ожив.

А старшого сина прогнали з села, і блукає він вовкулаком в лісі та виє вночі з жалю на ясний місяць.