Було це дуже давно, як казали старі люди, за царя Панька, коли була ще земля тонка. В одному селі, аж на околиці, стояла приземкувата хатка, вікнами на траву дивилася. Жили там дідусь з бабусею. Дітей у них не було. Не багатіли вони, а раділи тому, що мали. Грибів назбирають, кулешику зварять, уже й добре. А бувало таке, що з хліба на воду перебивалися. Та всі так жили, тому дід з бабою і не журилися.
Стояла зима. Бабуся підмітала долівку, підняла рядниночку і побачила горошинку.
— Діду, а поглянь-но, що я знайшла. В нас давно гороху немає. Звідки ж вона взялася?
— Певно, миші занесли, — відповів дідусь, — хай їй, все одно кулешу не звариш.
Взяли старі зернятко, прямо в хаті зробили грядочку на глиняній долівці і посадили горошинку. З того часу дід з бабою не переставали дивуватися, бо в хаті почало коїтись щось дивне.
Росла горошинка не по днях, а по годинах. Поливали її старенькі. Стебло рослинки ставало все міцніше і вже діставало стелі. А згодом і зовсім стелю пробило. Старі вже й не знали, чи боятися їм, що зима в хату через стріху ввійде, чи радіти.
Поліз дід по стовбурі гороховому на горище і побачив, що він вже через стріху до неба дістає. Заліз дід по стручках до неба, аж раптом почув розмову двох мишей, що сиділи на горошині:
— Дивні старі, вони й не знають, що за добро в їхній хаті виросло.
Труснув дід стручок, а з нього посипався горох, що перетворювався в наїдки.
З того часу зажили дід з бабою, бо щодня сипалися горошинки в хату і на столі з’являлися різні страви. А що старі не скупі були, то скоро все село зажило у достатку і злагоді.