Це було давно. Великих сіл тоді не було. Люди жили хуторами, які були розділені між собою полями,.пролісками, ставками. І щоб добратися до іншого хутора, потрібно пройти п’ять кілометрів. На такому хуторі Пінькаси пройшли мої дитячі роки. Там було всього шістнадцять садиб. Сім’ї були великі, в кожній було багато дітей. Всі жителі мали одне прізвище Пінькас.
Після Великої Вітчизняної війни моя мама залишилася з п’ятьма дітьми. Найстаршому було десять років, найменшому — чотири.
До нас щовечора приходила на посиденьки тітка Олена. Ми називали її дядиною, бо це була дружина нашого рідного дядька Якова. На той час вона також була вдовою, але своїх дітей не мала, і втіху знаходила серед нас малих. За що ми її любили? За її цікаві розповіді, легенди, казки.
Ми спали на печі. Вона сяде скраєчку біля нас і щовечора перед сном розказує якусь казку. Найбільше нам подобалась «Казка про Бабуїнку». Головна вимога дядини була, щоб ми всі уважно слухали із закритими очима і засипали. І починала наспівувати, або речитативом розповідати:
Ток, ток, ток,
Котився Коток
По дорозі на горбок.
Ток, ток, ток,
А з горбка на долину,
Зупинявся біля кожного тину.
Ток, ток, ток...
Ток виглянув із-за тину,
Чи не побачу я тут дитину?
А дитини вже нема.
Ясна зіронька зійшла,
Нічку темну привела.
Всі маленькі дітки полягали спатки. А хто не спить, до того прийде Бабуїнка. Ні, це не Баба Яга, у якої кістяна нога, і вона літає на ступі. Бабуїнка живе на нашому хуторі, недалеко, за нашим тином. Вона має крила. І хто не спить, вона садить таких дітей на свої крила і несе на небо. І живуть вони на небі.
Через багато років у них виростають свої крильця, перетворюються в ангелів, прилітають на землю і охороняють людей. Їх так і називають: «Ангел-охоронець». А щоб мати таких Ангелів, потрібно спати, рости і виростати, сил набирати, щоб потім мамі допомагати, землю орати і хліб на ній засівати.
А Ток-Ток
Знову покотився на горбок,
А з горбка на долину,
Зупинився біля тину,
Загляну за тинок.
А де горбок?
А де дитина?
— Ток, та це ж не днина.
Спить дитина. Дитину
Приспала Бабуїнка.
Днина заграла сонячними зайчиками по хаті. Просипаються дітлахи і думають: « Раз Бабуїнка живе на хуторі за нашим тином, то це баба Оксеня. Вона живе з дідом Андрієм і дочкою Наталкою». А за нашим хлівом у неї на городі росли три кущі споришок. Вони мали такі червоні ягоди, що від одного погляду на них слинка котилася і дух захвачувало.
Одного разу підкрадаємося ми до цих кущів. Побачила нас Баба Оксеня, стала під повіткою з ціпком у руках і не кричить, не лає нас, не гонить ціпком, а просто каже таким страшним грубим голосом:
— А подавай-но їх сюди! А подавай-но їх сюди!
Господи, ми, як той вахер горобців, через город, поза хлівом, босі вискакуємо на закіптюжену дорогу, гублячи на ній червоні споришинки, і зупиняємось аж на другому кінці хутора. Всі подумали мовчки: «Правду говорила дядина. Баба Оксеня і є Бабуїнка, і живе вона у нас на хуторі, за тином із лісу».