Біжить лисичка полем, добігає до річки, раптом дивиться, із річки рак вилазе на камінь і точе свої клешні.
— Агов раче! — загукала лисичка. — Ти, мабуть, до косовиці готовишся, що клешні точиш об камінь?
Рак теж поздоровався та й відповідає:
— Я клешнями роблю те що ти зубами, так що треба, щоб гостріші були.
— Так тепер я бачу, — каже лисичка, — не даром люди кажуть про тебе, що ти сім літ по воду ходив, приніс додому і ту на порозі розлив.
А рак відповів:
— Як його ходити, як на ногах зуби? Може, колись і правда була, а тепер брехня стала. Як хочеш то давай побіжимо наввипередки, — каже рак, — я тобі ще на один скок добавлю ходу.
— Біжимо до тієї осики, що стоїть на узліссі, — каже лисичка.
Повернулася до лісу, стала на один крок уперед проти рака, та й дожидає, коли той звелить бігти. Рак учепився своїми клешнями за лисиччиного хвоста, підібрав усі свої вісім ніг, та й гукнув:
— Но!
От лисичка й подалась вздовж поля, добігла до осички, стала та й повернулася, щоб подивитись, де ж той рак чимчикує, аж чує позаду себе:
— Я вже й на осику лазив, тебе виглядав чи скоро ти прибіжиш!
А лисичка аж рота роззявила, дуже здивувалася, що рак, і той одурив лисичку.
І з тих пір лисичка з рака не сміялася. Ось і казочці кінець.