Подарунок від матері

В одному селі жила старенька. Було в неї троє дітей. Ось що не день, сили танули, як віск на сонці. «Піду, — думає, — до старшої дочки. Я ж її вчила шити, вона і собі, і людям шиє. Є в неї і хліб, і до хліба».

Прийшла до дочки, а та і питає:

— Де це ви, мамо, ходите?

Стидно стало матері проситись до дочки жити.

— Та йду хліба просити, може, добрі люди подадуть.

— Як же ви, мамо, з пустими руками? Нате вам торбину, та йдіть швидше, бо скоро чоловік з поля вернеця.

Взяла мати торбу, нахилила голову та й пішла до середньої дочки. Прийшла з надією, що та її приютить, бо навчила її прясти. І був в неї і хліб, і до хліба. Прийшла, а та й питає:

— А де це ви, мамо, йдете?

Та їй сказала, що, мовляв, хліба просити.

— Як же ви без палиці вирушили в дорогу, а як собаки нападуть? Нате вам палицю і йдіть. Та обходьте поза селом, бо скоро їхатиме мій чоловік із ярмарку.

Пішла мати… Іде, вже й ніч скоро. А ось і хата найменшого сина. А в нього і в хаті не топиться, і дітей шестеро. Зайшла, а сили вже й зовсім не стало. Підійшла до неї невістка, нічого не розпитувала, дала їй печену картоплю, син налив гарячого узвару. І тільки тоді почали розпитувати, чого мати така зажурена.

Вислухали уважно і сказали:

— Ніде ви, мамо, від нас не підете. Лізьте на піч, а ви, діти, зігрійте бабусю своїми рученятами. Хліба у нас немає, а вродила картопля, тож і на вас хвате.

Так і осталась жити старенька у найменшого свого. Ось і прийшло времня умирати, гукає вона до себе дітей.

Старшій дочці віддає торбу, середній — ціпок, а найменшому синові — маленький вузличок.

Померла мати. Найменший за горем і за вузлик забув. Прийшла зима і принесла у село голод. Нічого ні їсти, ніде і взяти. Згадав син про подарок від матері. Розв’язав, а там декілька золотих копійочок. Тільки він їх узяв у руки, а на тому місці ще появилися. Так і розбагатіли вони. Та ніколи не забували про бідних, про те, що не тільки в грошах багатство.