Були собі чоловік та жінка. Вони недавно поженилися і сиділи на своєму хазяйстві. Та по правді, вони не дуже мудрі були зроду, та не дуже їм і жилося.
Якось привезла жінка з дому чималий шматок сала, а чоловік їй і каже:
— Ти ж, моя мила, не розходуй того сала. Можна й пісний борщ зварити. Лучче заховай те сало для прийдешнього!
— Добре, — каже жінка.
Заховала сало, а борщ стала варити пісний. Ось одного разу, коли чоловіка не було дома, прийшов якийсь подорожній та й став просити в хазяйки чогось попоїсти. Жінка дала йому шматок хліба.
— А чи нема у вас сала, хазяйко? — питає подорожній.
— Є, — каже жінка, — так чоловік казав, що то для прийдешнього. Він ще не приходив, та колись прийде.
Подумав чоловік та й каже:
— Ну, так оце ж і дайте мені сала, бо я ж і єсть прийдешній. Бачите, я прийшов.
— Ну, як і справді ти прийдешній, гаразд, — каже жінка.
Пішла, принесла й оддала подорожньому. Їсть він, а жінка й розпитує:
— Звідкіля ж ти, з якого села?
— Та я, — каже мужик, — не тутешній! Я з другого краю, з другого світу.
— Так ти з того світу? — перепитує жінка.
Баче чоловік, що в жінки «не всі дома» та й каже:
— Ну да, з того світу!
— Ох, Боже ж мій! — каже молодиця. — Оце ж і добре! Я ще ніколи не бачила людей з того світу! Ти ж скажи, може, бачив там мого першого чоловіка?
— А який же він, — питає чоловік, — може, я його бачив?
— Та такий лисенький трохи. Трохи косенький, трохи кривенький.
— Бачив, бачив! Він ще казав мені: «Як побачиш там мою жінку, то поклонися їй низько!
А жінка й каже:
— Чи ти бач! Таки ж не забува мене! А шо він там робе? Чи харашо йому там?
Баче мужик, що жінку можна дурить та й каже:
— Яке ж там добро? Дуже погано, бо якби він у раю був, а то у пеклі.
— Ох, Боже мій! Так він у казані кипить? — крикнула жінка.
Задумався подорожній та й каже:
— Та ні, в казані він не кипить, а при казанах знаходиться, все дрова возить під казани. Отак запряжуть його тії, — підняв палець угору, — та й поженуть по дрова. Отак і возе все!
— Ой лишенько, чи воно ж там тепло? Бо в його і одежі теплої нема на цю роботу: ні кожуха, нічого.
— Та в пеклі то конєшно тепло, а надворі то всяко бува. Як зимою, то й велика холоднеча випаде. Бідкається сердега. Казав: «От якби моя колишня жінка змилувалася та передала через тебе якусь одежину. Не змерз би я з тими дровами».
— От лихо тяжке, — каже розжалівшись хазяйка, — треба дать.
Пішла жінка до комори.
— Може, там і чоботята якісь дасте! — кричить вдогонку подорожній. — А то нема в нього чобіт, босоніж ходе.
Принесла жінка одежу теплу, уже свого хазяїна та чоботи добрячі.
— На, — каже, — чоловіче добрий, віддай там йому, коли просе. Хай знає мою добрість. Він до мене був добрий і ніколи не обіжав.
— Ну то й добре, — каже гість, — тільки ж ви, хазяйко, стільки надавали, що мені буде важко нести. Може, у вас там якась конячка єсть?
— Є, — каже жінка, — кобильчина лиса. А ти швидко їдь, та повертайся, А то мене чоловік буде лаять, як кобили не буде. Він пішов на торг, а ввечері вернеться. А чи далеко воно на той світ?
Він відповідає:
— Та не так, щоб дуже далеко, та не так і близько, за тиждень справлюся...
— Ну й добре, — каже жінка.
Вивела кобилу, склав гість всю одежу та й каже:
— Може б, ви, хазяйко, дали мені ще й пшонця та якогось там горщика. Я б собі у дорозі кулешику зварив з тим сальцем, що ви дали мені.
— Ладно, — каже хазяйка.
І принесла йому пшона в новенькому горщику. Чоловік умостився на кобилу й поїхав. Ввечері повернувся додому чоловік, а жінка йому й каже:
— Ну, таки ж наше сало долежалось! Приходив уже прийдешній і я йому віддала сало.
— Який прийдешній? — пита чоловік.
— Та такий собі, ще молодий хлопець, а такий моторний і таке добре серце має!
— Шо ти мелиш!? — крикнув чоловік. — То ж я тобі казав, щоб для прийдешнього часу заховала, на дальшу пору, шо надійде! А ти взяла і оддала якомусь пройдисвітові!
— Е ні, чоловіченьку, не кажи так! Він не пройдисвіт, а дуже добра людина.
І жінка розказала чоловікові все, що їй говорив подорожній і як вона оддала йому одежу і кобилу.
— За кобилу не переживай, — добавила жінка, — через тиждень буде дома.
Як скипить тоді чоловік, як почав лаяти жінку:
— Та чи ти дурна, чи скажена? Хто ж таке чув, щоб з того світу люди приходили? Хто туди гостинці передає? Це тебе якийсь дурисвіт обдурив. Як таки можна такою дурноверхою бути? Треба зараз бігти доганяти, може, в людей допитаюсь куди він подався! А з тобою більше жити не хочу! Як з такою дурною жінкою вік вікувати, піду світ за очі!
Плаче жінка, просе чоловіка, нічого не вдіє.
— Піду, — каже він, — кобилу й одежу шукать, а до тебе не вернусь. Не нравиться мені з такою жінкою бути!
Пішов. Іде та іде, де підбіжить. Розпитується в людей, чи не бачив хто такого хлопця на лисій кобилі. Та ніхто не бачив. А подорожній їхав-їхав та й вирішив відпочити під ліском. Кобилу і мішок з одежею заховав у чагарнику, а сам сів у холодочку біля стежки і кашу варить. Підбіга той чоловік, хазяїн, та й питає:
— Ей, хлопче, що ти тут робиш?
— Товар пасу, — каже хлопець, — менший пастушок погнав до води, а я оце кашу варю.
— А чи не бачив ти отакого хлопця з мішком на лисій кобилі?
— Бачив, — каже, — їхав!
— А куди ж він, у який бік поїхав?
— Та туди, — каже хлопець, — і показав у другий бік.
— От проклятий, — каже чоловік.
І почав розповідати хлопцеві, як все було.
— Що ж, — каже той, — тепер такі люди стали, нада добре берегтися, а то так обдурять.
А сам все обгортає, обгортає горщика землею, бо дуже розкипілася каша. А чоловік питає:
— Що це таке? Як це в тебе каша кипить без вогню?
Хлопець догадався, що і господар не дуже мудрий та й каже:
— Отак і кипить. Без вогню! Це такий горщик, що до нього не нада вогню. Він сам кипить. Тільки налий воду, засип крупами та й кажи: «Кипи, горщику!». То він і буде кипіти.
— Ото ловка штука, — каже чоловік, — а де ж ти взяв такого горшка?
— Купив, — каже хлопець, — у одного ворожбита. Коли хочеш, тобі продам, а собі такий самий куплю!
— Та невже, — радіє чоловік, — продай, братику, якщо можеш. Скільки ти хочеш за нього?
— Е, дядьку, це горшок дорогий! Сам бачиш: чи в дорозі, чи вдома поставив і кипить собі. Ні дров, ні клопоту. За такий горщик дешево не можна взять.
— А скільки ти хочеш?
— Дай мені стільки, скільки при тобі грошей є.
Подививсь чоловік. А в нього в кармані три карбованці, що на ярмарку вторгував і не встиг у скриню заховати.
— Та невже тобі за той горщик усі три карбованці оддавати?
— А що ж, це ще й мало, горщик же який! Це я й так для тебе уступаю, бо мені жаль, що тебе так скривдив якийсь пройдисвіт. Ну бери горщика та давай уже хоч ті три рублі.
Потім вони поїли каші, далі хлопець вийняв горщика та все підгортав землю, щоб не видно було жару і оддав чоловікові. Не нарадується чоловік, що такого горщика придбав. Вже й йому й доганять того пройдисвіта не хочеться. Рішив він вернутися до жінки та похвалитися, яку хорошу річ придбав. Вона збула скільки добра, а він придбав. Хай її заздрість бере, хай мучиться.
Пішов чоловік, а хлопець мерщій на кобилу та й дальше другими дорогами. Прийшов чоловік додому, а жінка сидить та й плаче, що чоловік її кинув.
— Ну вже годі плакати, — каже чоловік, — ось подивись, яку я собі річ придбав.
Жінка слухає його розповідь та й дивується:
— Оце, каже, — штука.
— Еге, — каже чоловік, — от якби ти не така дурна була, то був би тобі цей горщик на нашому спільному хазяйстві. Піду собі від тебе. Хоч мені й шкода тебе. Нравилась ти мені і жалувала мене. Та досада мене бере і люди будуть сміятися, що таку дурну жінку маю. От тільки покажу тобі горщика та й піду. Давай води й пшона.
Налила жінка в горщик води, всипала пшона і дивується, як це воно буде. Мовби в цьому горщику і нема нічого дивного, наче він похожий на той, що вона на ярмарку купила. А виходе, що він не простий, зачарований. Чоловік утішно так усміхається, поставив горщик на стіл, сів на лаву та й каже жінці:
— Ну сідай і ти! Бери миску й ложку, пополуднуємо удвох востаннє.
Жінка сіла з ложкою, вніматєльно так дивиться, що воно буде. А чоловік і каже:
— Кипи, кипи, горщику, бо їсти хочу!
Стоїть горщик і не думає кипіти. Чоловік ще раз проказує ці слова, та нічогісінько. Він і втретє гукає, дарма. Як стояв горщик, так і стоїть. Коли це входе дяк, кум їхній. Дивиться на все те та й каже:
— Чого це ви сидите, як турецькі святі, що це перед вами?
Почав хазяїн йому розказувати, шо та як. А дяк як нападеться на хазяїна:
— Чи ти не дурний, чи ти не скажений? Як ти міг повірить, що горщик без вогню, без жару сам закипить? Та тебе ж пройдисвіт обдурив!
А чоловік все дивиться на горщок, все щось потихеньку шепче та дожидає. Коли це жінка обізвалась:
— Ой, чоловіче, та це ж, мабуть, тебе той самий пройдисвіт обдурив, що й мене. Я бачу: онде й хрестик збоку на горщику, той, що я надряпала, коли на віз до куми клала.
— Оце халепа, — каже чоловік, — а скажи ж мені, який він на вроду, той дурисвіт.
— Та наче трохи рудуватий і ніс кривий.
— Та це ж він і є: рудуватий і ніс кривий!
Дяк розреготався; чоловік все дивиться на горщик.
— Ну що ж, чоловіченьку, — каже жінка, — це ж ти од мене підеш? То коли вже той горщик не варить сам, дай я розпалю в печі та зварю кулешу, щоб ти попоїв наостанку.
— Е, ні, голубко, — сказав на те чоловік, — тепер вже я не покину тебе, не піду нікуди, бо получається, що ми з тобою зовсім до пари: обоє рябоє!