Ще в дитинстві розказувала бабуся нам малим цю страшну казку.
Жила в одному селі свекруха з невісткою, бо сина на війні убило. А зла була, гірше вєдьми. Послала молоду невістку у неділю жито жати. Поклала вона синочка під сніп та й побігла жати. Не ухилялася весь день. Вже і вечір близенько, пора додому.
Через балку і пролісок прибігла додому, стала поратися, корів подоїла. А тут свекруха з порога:
— Де ж ти, врежа невістко, дитину поділа?
Побігла невістка знову у поле. А назустріч орел летить сизокрилий, перед нею сідає.
— Чи не бачив ти, орле, під снопом моєї дитини? — спитала вона.
— Бачив, як три яструби твого сина колишуть: один очі виймає, другий кістки ковтає.
Забилася мати у горі, змахнула руками і перетворилася на білокрилу чайку. Над Дніпром літає та голосно плаче, долю проклинає. А іноді залітає в село знайоме та б’ється у шибку до свекрухи, ніби каже:
— За що ти мене молоду не любила? За що у неділю заставляла робить, за що ж дитину мою згубила?
Та й летить до Дніпро, де літає одиноко та голосно плаче.