Ген край села, на косогорі одиноко стоїть старенька хатинка. Господарює там одинока бабуся Харитина. Хоч живе самотою, любить, коли до неї заглядають односельці, а особливо дітлахи. Вони люблять і поважають бабусю. Адже щоразу старенька розповідає їм щось цікаве.
Ось і цього разу сидить бабуся Харитина на призьбі під хатиною, біля неї гурт дітей. Уважно слухають вони бабусину розповідь.
— Живу я сама тут одна-однісінька, як сирітка. Розповідала мені моя бабуся, що колись дуже давно жила в селі одна жінка. Вдовою була, мала двох дітей. Важко жити самій. От і зійшлася з чоловіком-вдівцем, в якого теж були діти, дочки. Жінка була злюща-презлюща. От вона й вирішила позбутися чоловікових дочок.
Наприкінці зими, коли чоловіка не було вдома, вона вигнала дітей. Стоять бідні сирітки на горбку за селом, оплакують свою гірку сирітську долю. Всі вітри холодні їх обвівають, дощі поливають. Аж гульк, а з-за косогору вийшла красуня Весна, а за нею піднялося тепле сонечко. Пригріли, приголубили вони сиріт материнською ласкою, теплом, і ті розцвіли чарівними весняними квітами.
Лиха мачуха, як побачила це, то відразу померла від злості. А на тому місці, де стояли діти, ранньою весною зацвітають квіти, схожі на рожеві ліхтарики. Цвітуть вони тоді, коли ще мало квітів, тому й виглядають, як сирітки.