Кажуть, начебто в давні часи людей судили не так, як тепер. Не було тоді ні суддів, ні закону. Як скаже пан, тому і бути. І за найменшу провину кріпака карали пани, як того бажали. Ніхто не вирішував, мала його провина чи велика. Панів це не цікавило. Кидали вони в шапку два папірці, на одному написано «помилувати», на іншому «покарати». От якого папірця виймав кріпак, так і мало статися.
Якось один пан захотів засудити свого кріпака. І зібрав на суд всіх кріпаків.
— Цей холоп, — мовив він, — кріпаків моїх бунтує, проти мене цькує!
А своїм блазням наказав, щоб ті в шапку вкинули два папірці зі словами «покарати». Було багато товаришів у кріпака, вони йому розповіли про нечесність пана.
— Пан наш підмінив папірці і на обох написано «покарати».
Чоловік той і вусом не повів, але про себе задумався, що робити далі та й звернувся до пана.
— Пане мій! Я завинив перед тобою і за це покараєш мене, але виконай мою останню волю. Благаю тебе! Так мені і вмерти не гріх.
Пан подумав, що все одно помре цей бентежник, то чого б не потішити його перед смертю. І мовив:
— Чого ж ти бажаєш?
— Я пане, — мовив кріпак — попрошу тебе написати вільну кріпакам своїм, і землі їм дай по шматку. З такою грамотою в кишені і померти не страшно.
«Все одно не потурбує мене більше», — подумав пан, та й мовив:
— Добре, чоловіче, ось тримай цю грамоту.
Поклав кріпак грамоту в кишеню, дістав з шапки папірець, поклав його в рот і з’їв. Пан аж очі витріщив, від побаченого. Довелося розкрити другий папірець. А на ньому написано «покарати». Пан розгубився, не знає що робити, як бути. І мовив до кріпака:
— Ти вийняв папірець з словом «помилувати».
І відпустив його. Так чоловік сам живий лишився і кріпакам волю й землю дав.