Було це дуже давно. Жив собі хлопець на ім’я Іванко. Був він гарний і веселий. Дуже хотілося Іванкові козаком стати. Одного весняного ранку зібрався він до запорожців на Січ.
Дорога до Січі довга. Іде Іванко та й співає. А назустріч йому парубок, Тарасом звали.
— Куди поспішаєш? — питає той.
— До козаків на Січ, — відповідає Іванко.
— Візьми й мене з собою, — просить парубок.
— Якщо хочеш, ходімо разом, — каже Іванко.
Так вони познайомились і вирушили в путь. Довго йшли хлопці і нарешті дісталися Січі.
— Добридень, пани запорожці, — кажуть хлопці.
— Добрий, коли не жартуєте, — відповіли запорожці. — Чого вам треба?
— Хочемо козаками бути свій народ захищати, — відповіли Тарас та Іванко.
— Хочете? — посміхнулись запорожці. — Тоді кашу варіть, бо борщ та каша — то їда наша. Та дивіться, щоб вона і не сира була, і щоб не перекипіла. А ми підемо човен смолити. Коли каша буде готова, вийдіть на стару козацьку могилу та гукніть нас. Ми почуємо і прийдемо.
Пішли козаки в плавні, там човни прив’язані. Смолити не хочеться, то вони полягали та й сплять собі.
Першим наварив каші Тарас. Вийшов на могилу і почав гукати. А козаки не обзиваються. Кликав він їх, кликав і почав плакати:
— І нащо занесла мене нечиста сила до цих запорожців! Краще б я вдома сидів. А то ще перекипить каша, прийдуть та бити будуть. Бідна моя голова!
Почули це козаки та й кажуть:
— От і йди собі до нечистого! Не наш ти. Нам таких не треба.
А Іванко виявився розумнішим і кмітливішим. Вийшов він у степ та й гукає:
— Агов, хлопці-молодці! Час вже кашу їсти!
Козаки мовчать. Так він спересердя й каже:
— Ну й трясця з вами, раз мовчите! Сам буду їсти.
Пішов Іванко в курінь та й почав кашу молотити. Запорожці лежать у траві та кажуть:
— Оцей наш!
Повернулися до куреня та до Іванка:
— Піднімайся, джуро! Досить тобі простим парубком бути. Будеш рівний нам козак.
І прийняли його у своє товариство.