Кому горщик мити

Жили собі дід та баба. І були вони такими ледарями. Так і хочуть справу на чужі плечі зіпхнути, аби тільки самим не робити.

Одного разу зварила баба кашу. Гарна та розсипчаста, крупинка від крупинки так і відвалюється. Витягла баба кашу з пічки, на стіл поставила, маслом помастила. З’їли всю кашу, ще й ложки облизали. А горщик треба ж мити. От баба й каже:

— Ну, діду, я своє діло зробила, кашу зварила, а горщик тобі мити!

— Ну, — сказав бабі, — мужикам ще й горщики мити! Сама помиєш!

— Та й не подумаю!

— І я не стану!

Баба поставила горщик на поличку та й лягла на лаві. Нехай постоє. От дід і каже:

— Ну от ще! Договір дорожче грошей: хто завтра перший встане та перше слово скаже, тому й горщик мити.

— Гаразд, поживемо — побачимо.

Полягали. Дід на печі, баба на лавці. Настав ранок. Вранці ніхто не встає, не хочуть горщика мити. Бабці треба корову доїти та в череду гнати, а вона не встає. Сусідки вже корів прогнали та й говорять:

— А що ж це Мелашки не видно? Не захворіла?

Уже назад ідуть — немає Мелашки.

— Напевно, щось сталося!

Сусідки й пішли до хати. Двері не заперті. Зайшли, обдивилися.

— Мелашко, матінко!

А баба лежить на лавці, не ворухнеться.

— Чого ж корову не погнала?

Мовчить баба.

— Чого ж ти мовчиш?

Мовчить баба.

— Боже помилуй! А де ж дід твій?

Подивилися на піч, а Василь там лежить, очі відкриті, немов помер.

— Що ж у тебе з жінкою?

Мовчить дід, як води в рот набрав.

Побігла одна сусідка по селу. Привела батюшку.

— Ось, дивіться, батюшко, лежать, не ворушаться, слова не скажуть.

Батюшка бороду поправив й до діда.

— Василю, рабе Божий! Що сталося?

Мовчить. Батюшка до лави.

— Раба Божа? Що сталося?

Мовчить баба. Сусідки погомоніли та й пішли. Діло не стоїть, кому курчат годувати, кому поросят. А панотець каже:

— Треба посидіти, страшно зоставляти їх самих.

А всім нема коли сидіти.

— А ось баба Степанида, у неї нема нічого, хай посиде.

— Даремно сидіти не буду! — каже, — ви мені заплатіть.

— Та чим же тобі заплатити? Нема ж нічого!

— А он кофтина висить, бери її.

Баба Степанида згодилася. Тільки це батюшка сказав, Мелашка як підскоче з лавки:

— Що ж це таке? Моє ж добро, сама ще поношу, а потім кому схочу, тому й віддам.

А дід встає з печі та й каже:

— От бабко, тобі й горщик мити.