Коли краще

Зустрілися старий і молодий.

— Іване! — звернувся старий до молодшого. — Скажи, як для тебе краще. Нехай біда прийде в твій дім замолоду, чи на старості?

— А що, це обов’язково повинно трапитися зі мною та моєю сім’єю?

— Так, — відповів старший.

— То я й не знаю, що вам відповісти. Мабуть, пораджусь із дружиною.

— Добре, радься, — сказав старенький.

Коли Іван прийшов додому, то зараз же й запитав дружину:

— Маріє, а коли краще, щоб нас відвідало нещастя, замолоду чи на старості?

— Якщо, Іване, це нещастя таки нас відвідає, то нехай це буде замолоду. Бо, коли постаріємо, то й так буде погано!

— Добре, — сказав Іван, — я так і скажу старому.

Дав Іван відповідь старому і почалося. Хата згоріла, дитинка померла. Зібралися Іван з Марією в пошуках заробітку та щастя. Накинула Марія на плечі великий тарантовий платок, взяла в руки вузлика з нехитрим майном і сказала:

— Давай, Іване, поклянемось одне одному, що не розлучать нас ні люди, ні обставини. Все переживемо разом.

Поклялися одне одному та й пішли в дорогу. Недалеко й відійшли від села, як назустріч їде пан на бричці.

— А куди це ви йдете, мої люди?

— Та ви ж паночку, чули, яке лихо трапилося з нами. От ідемо на заробітки, — відповів Іван.

— Продай, чоловіче, мені свою жінку. Золотом заплачу.

— Ой ні, пане, ми поклялися не розлучатися, що б не трапилося.

— Іване, продавай, — заговорила Марія, — продавай, бо так поїду з паном!

Махнув Іван рукою, прийняв від пана золоті монети, а їх, навіть, і зав’язати ні в що. Тоді Марія зняла свою велику хустку, перервала її надвоє і кинула половину чоловіку. А сама сіла в панську бричку та й поїхала. Зав’язав Іван золото вузлом у хустку, закинув за спину та й помандрував у пошуках щастя....Пройшли роки. Давно помер пан і Марія залишилася господинею на панськім подвір’ї. Захотілося їй підремонтувати будинок, а для цього вона попросила свого управителя виписати знану по всіх усюдах бригаду будівельників. Ті приїхали, обдивилися фронт робіт. Треба було заготувати якісну деревину з панського лісу. Господиня поїхала в ліс разом бригадою. Старший з них помічав дерева, а інші пиляли їх. Ось упав ще один дуб. І раптом усі здивовано завмерли. Коли крона дуба торкнулася землі, всі побачили, як розкотилися золоті монети по землі. Звідки в лісовій глухомані золото? Ніхто не міг дати на це відповіді.

Раптом заговорив бригадир:

— Колись давно я продав свою дружину панові, який заплатив за неї золотом. Вона, Марія, поїхала з паном в один бік, а я пішов з вузлом золота в інший. В лісі я зупинився під великим дубом, поклав вузол під голову та й міцно заснув. Прокинувся, а золота немає. Почухав я потилицю, та й пішов собі далі...

— Іване, то це ти! — скрикнула пані. —А це ти, Маріє? — придивившись до неї, запитав Іван.

Ось так, через багато років, на старості літ знову зустрілися Іван з Марією, щоб прожити щасливо свої роки, що їм ще залишилося. Адже ж їм було нагадане щастя на старості.