Жили собі чоловік і жінка. Мали вони два синочки. Старший був всього на рік старшим за молодшого.
Одного разу поїхав чоловік у ліс по дрова. Зупинив він воза з конячкою, тільки взявся рубати дрова, аж тут враз із-під пенька появився перед його очима маленький дідок. Чоловік аж оторопів від подиву і завмер із сокирою в руках. А дідок його спокійненько собі питає:
— А скажи-но ти, чоловіче добрий, коли краще біду пережити? На старості літ чи в молоді годи?
Чоловік трохи прийшов до тями, оговтався, схопився за голову, почухав потилицю, підсунув шапку на лоба та й каже:
— Мабуть же-таки, в молоді роки.
І враз же не стало ні дідка, ні пенька, ні конячки. Лишився перед його очима тільки віз. Думає чоловік: «Що ж я тепер буду робити? Як додому повернуся без коняки та ще й без дров? Жінка за це мене з світу зживе та ще й сміятиметься з моїх вигадок».
Нічого робити. Закотив рукава та й взявся до роботи. Став дрова рубати. Нарубав цілий віз. Впрягся сам, взявся за оглоблі та й потяг хуру дров.
Приїжджає додому й бачить таке. На тому місці, де стояла його маленька низенька хатина, тільки купа попелу, а в стороні стоїть жінка з невеличким клунком і двома синочками. Оце, мабуть, і є та біда, про яку мене питав старий дідок у лісі.
Став чоловік думу думати, що ж йому тепер робити, як далі у світі жити. Зійшлися односельці, стали раду радити та й вирішили допомогти цій родині. Зібрали гроші, хто що мав, та й купили їм на базарі конячку. Запряг її чоловік у воза, посадив туди жінку з дітьми, і поїхали вони у білий світ щастя-долі шукати.
Їхали вони, їхали цілий день, уже й ніч настала. Спинились вони, переночували і знову рушили в дорогу. їдуть вони вже другий день. Втомилися добряче і вирішили трохи звернути з дороги на спочинок.
Спинились, стали розкладати вогонь, щоб їжу приготувати, підкріпитись та й погрітись заодно.
А тут поряд дорогою дуже гарною бричкою пан проїжджає. Пан виглянув у вікно, побачив, яка гарна жінка з родиною відпочиває і спинився. Та й каже:
— А чи не маєте ви вогника, щоб люльку запалити?
— Чому ж не маємо, коли біля вогню сидимо? — каже чоловік.
Взяв він налаштував жарину і подав жінці, щоб панові віднесла. Жінка тільки-но подала панові вогню, а пан за неї та в бричку. Та й поїхав. Кинувся чоловік бігти за бричкою, діти стали плакати, галасувати. Та панські коні не спинилися.
Лишився чоловік сам із дітьми. Переночували вони, а на ранок поїхали далі. Їхали вони їхали і доїхали до річки. А за річкою виднілися хати. То було вже якесь поселення. Але треба було перебратися через річку, а річка була глибока.
От він узяв однією рукою хлопчика, а в другу руку взяв палицю і став переходити річку. Не доходячи до берега, який був уже близько, почув він позад себе дитячий крик. Обернувся і побачив, що вовк украв його другого сина і несе. Кричить син, а вовк несе його щодуху. Що ж робити? Розгубився чоловік. Кинув він дитину з рук і бігом подався за вовком, щоб урятувати сина. Біг він за ним, біг, а догнати ніяк не міг. Вертається він до того сина, якого кинув у воду, а його вже немає. Шукав він, шукав сина до ночі, та так і не знайшов.
А того дня недалеко від берега ловили рибалки рибу. Почули крик дитячий. Підпливли ближче, а там малий хлопчик один-однісінький у воді бобляється. Підібрали вони його, посадили в човен, обігріли, нагодували і привезли додому.
Між рибалками був один чоловік бездітний. Довго вони вже жили з жінкою, а дітей все не було. Та все ж просив він бога послати йому на старість хоч якусь поміч. От йому його товариш і каже:
— Ти просив у бога помочі, оце вона тобі і буде. Бери його і забирай.
Забрав він хлопчика, привіз додому і став той для них із жінкою за сина.
А батько дуже бідував. Ішов він від села до села, наймався на роботу. Платили йому мало, та йшов він далі і знов бідував. Була в нього надія знайти своїх дітей, то і йшов він усе далі і далі.
Так дійшов він до величезного гарного маєтку. Зупинився він перед залізною високою брамою, заглянув крізь неї і побачив клаптик зеленого коврика травички, по якому бігала і гралася маленька дівчинка. На ґанок вийшла жінка і стала щось гукати до дитини. Вони про щось говорили і чоловік упізнав свою жінку. Його жінка була й тоді дуже гарною, а зараз стала ще кращою. А сам він зробився оброслим, немічним, бідним і знав, що виглядає так страшно, що й власна жінка тепер його не впізнає.
Він вирішив найнятися в цьому маєтку на роботу. Слуги стали його проганяти, коли побачили за брамою. А він попросився, щоб його не проганяли, а найняли на роботу. Тоді один каже:
— Пожди, не гони. Пан казав, що йому кучера треба.
Позвали пана. Пан так подивився на нього зверху до низу та й не дуже. А він каже:
— Не лякайтесь, пане, я буду добре працювати.
Пан подумав та й взяв його кучером. За кілька днів чоловік трохи одійшов і старанно взявся до роботи. Чоловік трохи піджився, заробив грошенят. Але бороду скидати не рішався. Жінка трохи пізнавала його по голосу і була цим стривожена, але через величезну кудлату бороду ніяк не могла признати.
Ніхто не знає, скільки років так пройшло. Пан постарився. Одного разу він зібрався їхати в гості. Кучер про це знав і на цей раз вирішив збрити свою здоровенну бороду. Коли жінка після цього побачила кучера, вона зразу ж впізнала в ньому свого чоловіка. Крадькома увечері прибігла до конюшні і зразу ж спитала:
— А де ж наші діти?
А він сказав, що немає дітей, він їх погубив. Жінка дуже стривожилась, але часу було обмаль і вона мусила повернутися в дім. Та все ж пан помітив, що вона стала якась невесела, щось із нею коїться.
От їдуть пани в гості. Цього разу мав їхати інший кучер, але цей чоловік сам напросився і сказав:
— Давайте-но, пане, я вас з вітерцем прокатаю так, як колись ви їхали з моєю жінкою.
Злякався пан таких слів та й каже:
— Ти мені не видумуй! — і замовк.
Навіть розпитувати побоявся. Та в душі злякався за свій давній вчинок, а той чоловік не замовк. Він далі й каже:
— А пам’ятаєте, пане, як одного разу, коли ви їхали бричкою, то зупинились і попросили в нас вогника. Я передав вам вогника своєю жінкою, а ви в мене її вкрали. Це і є моя жінка, що сидить зараз коло вас.
Пан сидів мовчки і не обзивався, бо добре знав свій гріх. Ніхто не знає, як відбули вони гості, а коли приїхали додому, пан сильно захворів. І в тяжкій хворобі лише дуже просив жінку, щоб його не покидала. А щоб хоч трохи спокутувати свій гріх, тут же написав заповіт, в якому заповідав своє добро жінці і дочці.
Недовго похворів пан і помер. Жінка взяла свого законного чоловіка до маєтку і став кучер тепер паном. За цей довгий час загублені сини виросли у своїх нових сім’ях. У рибалки помирає жінка і йому стало важко на старість самому заробляти на хліб. От він дає вузлик синові і посилає його на заробітки. Іде син дорогою і зустрічає такого ж хлопця, як сам. Розговорились подорожні. Дізналися, що обоє йдуть на заробітки, та й вирішили подорожувати разом. Так вони йшли і приходять до цього ж самого маєтку. Так само, як їхній батько, сіли на відпочинок під брамою і говорять. Один питає:
— А скільки ж тобі років?
Другий каже:
— Сімнадцять.
— А мені вісімнадцять.
І тут повідали вони один одному, хто вони і звідки і хто їхні батьки. Про те, що в одного батько рибалка, а в другого чабан, що обоє були врятовані. Він вірної гибелі, але точно не знали, чи то були лише дитячі казки від батька-неньки, чи вірна правда.
Цю розмову випадково почув новий пан, який ходив по подвір’ї, і вийшов за браму, побачивши двох хлопців. «А може, це і є мої сини, яких я так давно втратив», — подумав він. Сів коло них і став розпитувати. Розпитав все про них і взяв старшого за кучера, а меншого за помічника.
Прожили так вони небагато часу, та думка про синів не давала їм із жінкою спокою.
Одного разу він, порадившись із жінкою, заплатив добре хлопцям за роботу, узяв гарний гостинець і хлопців із собою, та й поїхав разом із жінкою і її донькою до батька-рибалки у гості. Там він його попросив розказати про свого сина. І рибалка розказав, що йому сам бог послав хлопчика, якого він на річці врятував, коли той тонув, а поряд з ним нікого не було.
І тоді заможний чоловік розповів, як уже багато літ тому він втратив обох своїх дітей. І всі зрозуміли, що це і є один із його синів. Вони віддали добрі гостинці батькові-рибалці і стали просити сина і старого батька жити тепер із ними в дорогому маєтку. Але рибалка відмовився, бо все життя прожив тут і без річки не хотів віка доживати. Пани пообіцяли його навіщати і доглядати до кінця віку і, подякувавши, поїхали.
Далі від старого рибалки поїхали до батька другого сина, який був чабаном. І у того ж батька стали питати:
— А скажіть, чи правда те, що ви колись давним-давно видерли у вовка із зубів хлопчика?
А чабан аж кинувся з несподіванки. Мати стривожилась:
— Мабуть, ці люди хочуть у нас сина забрати!
Та чоловік їх заспокоїв, що ніхто сина забирати не збирається. І тоді чабан розказав їм правду. Як колись він пас вівці і побачив, що вовк несе у зубах хлопчика. Той кинувся з палицею на вовка, вовк злякався і кинув хлопчика, а сам побіг до лісу. Так він підібрав дитину, а поряд більше нікого не було. Хлопчика виростили як рідного сина разом із власними дітьми.
Тепер заможний чоловік розказав і свою історію. І знову усі зрозуміли, що це і є його другий син. І в цій хаті нагородив він щедрими гостинцями чабана із дружиною, красно подякував і запропонував синові жити тепер з ними в маєтку. Там разом з ними панувати і названих батьків не забувати.
І стали вони тепер, на старості літ, жити в гарному маєтку веселі та щасливі, бо пережили уже свою біду.