Прийшов Іван додому, а мати й плаче.
— Мамо, чого ви плачете?
— Ой, синку! Ніс батько дрова в хату… Ой-ой-ой!
— Ну і що?
— Ой, а коли б ти оженився та й в тебе була дитина, та й лазила вона по підлозі, а дровиняка впала, та й прибила дитину.
— Мамо! Та які ви дурні.
Зажурився Іван, що таких дурних батьків має і надумав походити по світу, щоб знайти розумніших людей.
Іде-іде, коли баче, дід на хаті стоїть, а баба тримає штани та й кричить йому знизу:
— Стрибай! Стрибай!
Підійшов Іван ближче та й питає діда:
— Діду! А чого ви туди вилізли?
— Та пошила баба штани мені, а холоші короткі. Так я оце стрибаю, щоб їх розтягти.
— Злізайте, діду! — каже Іван. — Я вам допоможу. Бабо! Гола й нитка є?
— Є, синочку.
— Несіть, бабо, будемо діду штани доточувати.
Принесла баба все, що просив Іван. Доточили дідові штани. Баба рада, цілує Івана, дякує йому. А він попрощався з ними та й пішов далі.
Іде-іде далі, коли баче, баба б’є качалкою діда по голові.
— Бабо! Нащо ви лупцюєте діда?
— Та пошила дідові сорочку, а дірку для голови забула, — каже баба і лупцює діда далі.
— Бабо, бабо! Зупиніться! Ви ж уб’єте діда! У вас ножиці є?
— Є!
— Так несіть!
Принесла баба Іванові ножиці. Іван взяв сорочку, вирізав ножицями дірку, одів її на діда. Дід радий, цілує Івана, дякує:
— Єслі б не ти, убила мене баба.
Іван попрощався й пішов далі. Іде-іде, коли баче, баба курицю товче. Іван підійшов та й питає:
— Бабо! Навіщо ви курку товчете? Ви ж її вб’єте.
— А що їй робити? Вивела циплят, а годувать нічим.
— Бабо, та це ж вам не корова! У вас є пшоно?
— Є.
— То несіть.
Принесла баба пшона. Іван розсипав його по долівці і всі циплятка позбігались, наїлися. Баба рада, цілує Івана. Іван попрощався з бабою та й пішов. Іде-іде, а потім зупинився й думає: «Ну куди я піду, коли чим далі йти, тим люди дурніші. Повернуся я краще до своїх батьків».