В однім селі жили два брати: один бідний, другий — багатий. А бідний ще й невдачливий був. За що не візьмеця — воно з рук падає. Та все до брата біжить грошей позичати. Той позиче. А він туди-сюди, а грошей вже й нема.
Ось сидить якось багатий брат, та так важко зажурився. А жінка його й питає:
— Ну чого це ти так журишся?
— Як же мені не журитися, як мій брат так бідує? Скільки я йому грошей не давав, а толку так ніякого і не було.
А жінка у багатого розумною була, ось вона цього й направляє:
— Ти як побачиш, шо брат знову йде по позичку, вийди з двору і йди, наче й не бачив його. А як почуєш, шо той вже доганяє, то підкинь йому вузличок з грошима. Він його найде. І тяжко йому буде гроші тратити, бо вони ж не позичені. От він десять раз подумає, поки потрате.
Багатий брат так і зробив, як йому совітувала жінка.
Тільки бідний розігнався за позичкою, а багатий з дому. Той гукає, а брат наче й не чує. Кинув вузлик та й не оглядаючись пішов. Успокоївся багатий брат, та не на довго. Ось оп’ять приходе до нього бідний брат, оп’ять тієї самої співає.
— Та я ж тобі давав грошей, — каже багатий.
— Де? Коли?
— Та як ти в суботу виходив, а я попереду тебе ішов, та наче вузличок з грошима загубив.
Тут бідний брат як заплаче
— Та я ж до тебе йшов, а ти з двору вийшов. Я став гукати, щоб за гроші спитати, а ти й не чув. Так я з горя й заплакав, та не тільки грошей, а й дороги не бачив. Та так ні з чим і прийшов додому. Та думав, що ніколи вже не піду до тебе, так мені горько було на серці. А дома ж діти, а нема чого й поїсти.
Зжалився багатий над своїм бідним братом. Замість грошей став учити його хазяйнувати, до роботи нахиляти. І мало-помалу стали гроші і в меншого водитися, а злидні потихеньку та й вибрались із його двору.