Жила дівчинка в далекому селі Вергуни. Звали її Оленка. На перший погляд це звичайна дівчина, яка жила у великій та дружній родині. Кожного дня вона допомагала батькам по господарству і доглядала менших братиків та сестричок. Олена мала добре серце, за що її любили і поважали. Тільки сусідські дітлахи, бігаючи цілими днями без діла, глузували та насміхалися з неї. Ніхто не хотів з дівчиною товаришувати. Через це вона була засмучена та почувалася самотньою.
Найбільше в житті мріяла Оленка мати багато друзів. Єдиним затишним місцем для неї був ліс. В ньому дівчинка забувала про сум і була щасливою та радісною.
Одного разу, гуляючи по лісу, Оленка зустріла стареньку бабусю. Дівчина не знала, що то була справжня чаклунка.
— Добридень, а чи не покажете мені дорогу до села, бо я заблукала? — запитала дівчина.
— Звичайно. Та спершу розкажи, як ти сюди потрапила, — сказала стара.
І дівчина розповіла бабусі свою сумну історію.
— Бачу, дівчино, ти дуже через це переймаєшся, — зауважила чаклунка.
— Так, і ніхто не може мені допомогти. Я така самотня...
— Гаразд! Ти хороша дівчина, спробую тобі допомогти.
— Невже! — зраділа Олена.
— Та зачекай радіти, спочатку допоможи мені по господарству, бо я вже стара для цієї роботи.
Дівчина погодилася, і вони пішли до бабусиної оселі. Це була невеличка хатинка, біля якої росло безліч різноманітних та гарних квітів. В хатині було три кімнати, на стінах багато поличок з книгами. Але найбільше здивувала дівчину велика кількість портретів.
— Хто це? — запитала Олена.
— Моя родина, — з сумом відповіла старенька.
— А де ж вони зараз? — здивувалася дівчина.
— Загинули.
І бабуся розповіла дівчині про велику бурю, яка наробила багато лиха: зруйнувала хату, забрала життя всієї родини. Дівчина заплакала. Яка ж бабуся самотня! їй було соромно. Тільки тепер Олена зрозуміла, що вона щаслива, бо має велику родину.
Заспокоївшись, дівчина узялася за роботу: прибирати, мити, готувати. Швидко пролетів час. Ввечері всю роботу було скінчено.
— Молодець, ти добре попрацювала, — похвалила дівчину старенька, — тепер і я виконаю свою обіцянку, зроблю тебе...
— Зачекайте! — вигукнула дівчина. — Думаю, що це мені вже не потрібно. Я зрозуміла, що головне в житті — хороша, дружна родина. Дякую вам за добрі слова.
На це бабуся тільки посміхнулася. Дівчина повернулася додому та розповіла про свої пригоди дітям. Вони уважно її слухали і зрозуміли, що вона хороша дівчина. З того часу у неї з’явилося багато друзів. Діти щодня відвідували стареньку бабусю, і тепер вона не почувалася самотньою.
А я поряд була, все це побачила й почула і розповіла.