Жив на світі один чоловік, ну як чоловік — дід. Життя його було складне: рано овдовів, потім знову женився і знову жінку поховав. І так остався з дев’ятьма дочками: вісім від першої, селючки, а десята — панчихи гордої. Поки діти були малі, тягнувся, пупа рвав, та й залишили його сили рано.
Тоді дочки вже гуртом тягли хазяйство, волів водили на тирло самотужки, орали, боронку тягали, сіяли хліб. Коли хліб дозрівав, самі жали і на волах возили. І знову прийшов август місяць, встали дівчата рано-вранці і на поле жати пшениченьку, жали-жали до сьомого поту.
От зійшла зоря рання, сіли дівчата поснідати, завели пісню, а одна не співає, тільки бурчить, що батько їх працювати заставляє. Всі мовчать. А що їм казати, хай балакає. Жнуть далі, зайшло вже сонце ясне, зібрались дівчата додому, а дорога через ліс лежала. Ніколи вони не губились, завжди до своєї хатини доходили, а батько стрічав їх біля фіртки.
Так от ідуть вони лісом. Тихо все, тільки дерева шумлять. Коли чують, гул страшенний, земля під ногами, мов жива, ходить. Злякались дівчата, розбіглися і заблудилися.
От іде старша дочка по лісі, плаче, а назустріч їй її мати вся біла-біла, а гарна... Привіталась і питає:
— Кого ти, доню, найбільше любиш?
А та їй відказує:
— Я тебе, мамо, любила і люблю, і сестер люблю, та найбільше — батька. Все життя ми з ним вкупці, і ні разу він не образив мене, тож батька найбільше люблю.
Таке було з усіма, крім останньої. Їй привиділась її мати й спитала:
— Кого ти, доню, найбільше любиш?
Та навіть не думала, відповіла:
— Себе!
Тут з’явився знову вітер, земля загула, опинились вісім дочок на галявині, де ждав їх уже батько, дев’ята в лісі зосталась. Довго блукала по лісі, набрела на вовків голодних, а далі... все й так ясно.
Таке воно і є на світі, а хто послухав — духом ситий!