Дідова наука

Жили в одному селі чоловік і жінка, мали вони двох синів. Коли батьки працювали, сини поралися вдома по господарству, але були дуже неслухняні.

Одного разу, коли батьків не було вдома, сини зібралися і пішли до лісу. В лісі час промайнув непомітно, а що була вже осінь, тож стемніло дуже швидко, ще й почав накрапати дощик. Кинулися хлопці іти додому — не знайдуть дороги. А вітер розгулявся, дерева гойдає, гілля ламає, тріск страшенний стоїть у лісі. Злякалися хлопці, притулилися один до одного, плачуть, гукають батька і матір.

Раптом земля розступилася і перед хлопцями зробилася неглибока яма, з якої било яскраве світло. Нахилилися вони над ямою, а якась невідома сила зіштовхнула їх в ту яму. Там вони побачили двері і, не стукаючи, ввійшли до кімнати. А в кімнаті сидів старезний сивий дід, борода і волосся було геть сиве. І говорить дід хлопцям:

— Я знав, що ви прийдете до мене.

А хлопці і запитують:

— Звідки б ви могли знати?

А дід їм каже:

— Якби ви були слухняні діти, я б зразу допоміг вам вибратися з лісу і відправив би вас до батьків, але ж ви неслухняні, нечемні. Ви ж не постукали у двері, не дістали дозволу зайти, не привіталися. То ж за це мусите в мене працювати.

І загадав дід до ранку перебрати мішок маку. Сіли хлопці біля того мішка, до ранку перебирали, але встигли перебрати лише чверть мішка. Дід прокинувся, посміхнувся собі в бороду і загадав, щоб до вечора хлопці зорали поле. А що хлопці цілу ніч не спали, то зорали вони зовсім мало. Дід знову нічого не сказав їм, знову дав мак перебирати. І так було цілу неділю. Потім дід говорить:

— Щоб б ви найбільше за все хотіли, щоб я зробив для вас? Я помітив, що ви вже змінилися в ліпшу сторону, стали слухнянішими.

Хлопці зраділи, просять діда відпустити їх додому. Дід посміхнувся і відпустив їх. Вийшли хлопці за двері і опинилися в лісі. Скільки не озиралися, а ями наче і не було ніколи.

А батьки, прийшовши додому, почали гукати хлопців. Вже ніч надворі, а дітей додому немає. Підняли на ноги все село, шукали дітей, перейшли весь ліс, а їх ніде не було. Плачуть батьки, вже не знають, що робити. Мати вийде з хати і тужить до вітру примовляючи:

— Вітре, ти ж вієшся по світу, заглядаєш в кожну шпаринку, може, десь побачиш моїх синочків, то ж передай їм, як я сумую, як я побиваюся за ними, ночей не сплю.

Батько з горя геть чорний став.

— Нема життя нам без синів.

А вітер підхопив материнський плач, там слово кинув, там речення загубив і полетів до лісу.

А хлопці довго ще блукали по лісі, і вовки їх лякали, і кабанів вони бачили. Але зустріли білочку і здалося їм, що вона привітно помахала лапкою. Вирішили вони йти за нею, що буде, те й буде. А білочка з гілочки то гілочку, то горішка їм кине, то ягодину. Ішли вони за нею і вийшли на край лісу. Десь і білочка раптово зникла. А їм почувся материн плач.

Озирнулися вони, а в долині рідне село. Взялися за руки і побігли до села. Декілька разів озиралися на ліс і здавалося їм, що дід стояв біля старезного бука і махав їм привітно своєю бородою.

Хлопці тихесенько підійшли до своєї хати, заглянули в вікно і побачили, що батьки сидять і гірко плачуть. Щоб не налякати їх, хлопці тихесенько пошкребли у вікно. Мати до батька говорить:

— Ти чув? Може то вітер вісточку приніс від наших синочків? Вийди подивися.

Вийшов батько, аж там сини стоять. Батько гукнув матері:

— Мати, виходи синів зустрічати.

А вітер уже розніс новину по селі. І вже все село зібралося у них на подвір’ї, вітають батька-матір, вітають хлопців. Всі раді, ніхто не помітив, де взявся на подвір’ї молодий юнак і говорить до хлопців:

— Я той дід, у якого ви працювали. Я прийшов вам віддячити за вашу працю.

Дав він їм шкатулочку, в якій лежала записочка зі словами:

Будь чемним, уважним, слухняним,

Шануй своїх тата і маму,

Й людей, віком старших за себе,

Ніколи не втрапиш в халепу.

Кинулися вони дякувати, а юнака вже і немає, тільки вітер шепотів на подвір’ї:

— Запам’ятайте ці слова, слова, слова!

Низько вклонилися хлопці батькам, односельцям, попрохали у всіх пробачення і більше ніколи ніяких пригод з ними не було.